Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

якимось особливим іменем чи титулом…

— Мовчазний? — припустила Аннабет. — Багач? — обидва прізвиська належать Аїдові.

— Можливо… — відповів я, хоч обидва імені звучали якось не так.

— Тронна зала нагадує залу Аїда, — сказав Гровер. — Так її зазвичай описують.

— Ні, щось тут не складається. — Я похитав головою. — Тронна зала не була основною частиною сну. А цей голос з ями… не знаю. Схоже, він не належав богові.

Аннабет здригнулася.

— Що таке? — спитав я.

— Та ні… нічого. Я просто… Ні, це мусить бути Аїд. Можливо, він послав свого злодія, цього невидимку, щоб той викрав жезл Зевса, але щось там пішло не так…

— Наприклад?

— Я… я не знаю. — Аннабет відвела очі. — Але якщо він вкрав символ влади Зевса з Олімпу й боги переслідують його, то багато що могло піти не так. Через це злодієві довелося сховати жезл, або він його якимось чином загубив. Так чи інакше, йому не вдалося передати його Аїдові. Саме про це говорив голос у твоєму сні. Хлопець спіймав облизня. Тепер зрозуміло, що саме шукали фур… далекі родичі, коли напали на нас в автобусі. Можливо, вони вирішили, що нам вдалося розшукати жезл?

Я не міг зрозуміти, що відбувається з Аннабет. Вона зблідла.

— Але якби я вже знайшов жезл, то навіщо мені пхатися до царства мертвих?

— Щоб погрожувати Аїдові, — припустив Гровер. — Підкупити його або шантажувати, аби він повернув твою маму.

— Як для козла, у тебе погані думки, — всміхнувся я.

— Дякую.

— Але істота з ями сказала, що чекає на дві речі, — згадав я. — Якщо одна з них — жезл, то яка ж друга?

Гровер, явно спантеличений, похитав головою.

Аннабет дивилася на мене так, ніби знала, про що я зараз запитаю, і мовчки благала, щоб я не робив цього.

— Ти маєш хоч якісь припущення щодо того, хто міг бути в ямі? Себто якби це був не Аїд, то хто?…

— Персі, давай не будемо про це… Адже якщо це не Аїд… Ні. Це мусить бути Аїд.

За вікном пролітала рівнина, позбавлена будь-якої рослинності. Ми проїхали повз напис, на якому значилося: «Кордон штату Каліфорнія — 12 миль».

У мене виникло відчуття, що для розгадки мені бракує якоїсь однієї, дуже простої, але вирішальної деталі. Вона скидалась на звичайнісіньке слово, яке мені належало знати, але воно було позбавлене будь-якого сенсу, тому що одна чи дві літери підступно вислизали. З кожною думкою про пошуки в мені зростало відчуття впевненості в тому, що зіткнення з Аїдом не дасть мені правильної відповіді. Відбувалося щось інше — набагато небезпечніше.

Проблема була в тому, що ми мчали у напрямку до царства мертвих зі швидкістю дев’яносто п’ять миль за годину, будучи впевнені, що жезл поцупив Аїд. Якщо ми потрапимо до підземного світу й вияснимо, що помилялися, то часу на виправлення помилки вже не буде. Сонцестояння відбудеться, і розпочнеться війна.

— Відповідь — у царстві мертвих, — запевнила мене Аннабет. — Згадай, Персі, ти бачив душі померлих. Це єдине можливе місце. Ми робимо все правильно.

Вона намагалася додати мені сміливості, пропонуючи різноманітні хитромудрі стратегії проникнення до царства мертвих, але я не міг на цьому зосередитись. Надто багато факторів залишалося невідомими. Це було все одно що зубрити матеріал до тексту, не знаючи предмета. І повірте мені на слово: я робив це не раз.

Таксі мчало на захід. Вітер із Долини смерті, що залітав у вікно, нагадував мені про душі померлих. Щоразу, як шипіли гальма, я пригадував зміїний голос Єхидни.

Ближче до вечора таксі висадило нас на пляжі в Санта-Моніці. Він мав такий самий вигляд, як усі пляжі Лос-Анджелеса в кіно, от лишень пахло тут гірше. Доріжки з атракціонами тяглися довкола пристані, пальми обрамляли тротуари, безпритульні спали в дюнах, і мускулясті серфінгісти чекали ідеальної хвилі.

Ми з Гровером та Аннабет підійшли до води.

— Що далі? — спитала Аннабет.

У променях призахідного сонця поверхня Тихого океану скидалась на розтоплене золото. Я подумав про те, як давно я стояв на пляжі в Монтауку, в іншому кінці країни, дивлячись на інше море.

Невже існує бог, який владарює над усім цим? Мій учитель природознавства полюбляв говорити, що дві третини земної поверхні вкриті водою. Невже я можу бути сином настільки могутньої істоти?

Я ступив у воду.

— Персі! — гукнула Аннабет. — Що ти робиш?

Я продовжував заходити все глибше, поки вода не сягнула поясу, грудей…

— Ти знаєш, яка тут брудна вода? — гукнула мені навздогін Аннабет. — У ній міститься весь набір токсичних…

У цю мить моя голова зникла під водою. Спочатку я затримав подих, намагаючись не ковтнути води. Нарешті я не витримав. Глибоко вдихнув. Цілком природно, я міг нормально дихати.

Я спускався мілиною. Навряд чи мені вдалося б роздивитися будь-що крізь підводний морок, але якимось чином я міг орієнтуватися під водою. Я відчував дно, уявляв собі колонії морських їжаків, які обсіли наносні піщані острови, і побачив переплетені струмені теплих та холодних течій.

Раптом я відчув, як щось шерехате торкнулося моєї ноги. Глянувши вниз, я мало не вилетів із води, як балістична ракета. Повз мене пропливла величезна акула.

Але вона не нападала. Акула тицялась в мене носом. Терлась об ногу, як пес. Обережно, навпомацки я доторкнувся до її спинного плавця. Вона ледь відчутно ворухнулась, ніби пропонуючи мені схопитися міцніше. Я схопився за плавець обома руками, і він потяг мене за собою. Разом зі мною акула стала спускатися кудись униз, у темряву. Вона привела мене безпосередньо до кордонів океану, де піщане дно закінчувалось, обриваючись у бездонне провалля. Це було все одно, що стояти на краю Великого Каньйону опівночі, майже нічого не бачачи, але знаючи, що прірва поруч.

Поверхня води мерехтіла приблизно за сто п’ятдесят футів наді мною. Я розумів, що водяний тиск мусить роздушити мене. Тоді, знов-таки, я не міг би дихати. Я замислився, чи існує межа глибини, до якої я можу зануритись і вижити, якщо впаду на самісіньке дно Тихого океану.

Потім я побачив, як щось світиться піді мною, стаючи все ближче та яскравіше й наближаючись до мене. Жіночий голос, схожий на голос матері, покликав мене: «Персі Джексон!»

Постать наближалась, вимальовуючись все виразніше. Її темне волосся маяло у воді, зелена сукня виблискувала шовком. Світло спалахувало довкола, очі жінки притягували увагу, бо були такої незрівнянної краси, що я ледь помітив морського скакуна, верхи на якому вона сиділа.

Жінка зістрибнула з коня. Морський кінь та акула миттю відпливли геть, заходившись гратися одне