Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

цілком щиро. Ті, хто приходив у його консультацію (він був адвокатом), вибирали його саме тому, що він нічого не втаював, ясно й зрозуміло викладав те, що думає.

Так я провів кілька років, усамітнений у своєму кошмарі. Я приховував недугу, наче якусь ганьбу, і вважав — може, й слушно, — що коли не бачуся з Данієлою, то безглуздо взагалі з кимось бачитись. Навіть Массея я уникав; аж якось прочув, що він вирушив чи то в Сполучені Штати, чи то в Європу. У редакції я уникав і колег. І плекав невисловлену надію — вона допомагала долати розпач і спрямовувати зусилля на одне — відновити зруйнований піщаний замок здоров’я, химерну надію вилікуватись (коли — невідомо) і знову поєднатися з Данієлою. Сподівання було мені замало — я ще й мріяв! Уявляв, що ми знову разом. Як вимогливий кінорежисер, до знемоги повторював ту саму сцену, аби зробити її схвильованішою і урочистішою. Кажуть, ніби знання шкодить щастю. Але справжнє лихо — мрійливість.

З Парижа докотилися чутки, що Данієла поринула в науку й біологічні досліди. Я тільки порадів. І не відчував ревнощів до Ростанда чи Леклерка.

Схоже, повернуло на одужання. (Недуга живе, поки людина метається від ілюзій до розчарувань). Удень я вже менше думав; про наступний напад лихоманки, вночі вже не трусився од страху. Якось уранці мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Массей; він, як я дізнався, щойно повернувся з Франції й, не заходячи додому, відразу навідався до мене. Я спитав, чи бачився він з нею. Він відповів ствердно. Запала довга мовчанка, а тоді я поцікавився, чи пов’язаний його прихід з Данієлою. Тоді він оголосив, що приїхав сюди, власне, задля одного — повідомити, що вони одружуються.

Від подиву й зніяковіння я не міг спромогтися на слово. А тоді послався на те, що в мене лікар. Мій хворобливий вигляд, певно, переконав Массея.

Мені й гадки не було, що він учинив непорядно. Бо ж мусив вважати, що в мене не лишилося ніяких почуттів до Данієли — адже я сам з нею розлучився. Коли ж він сказав, мовляв, їхнє одруження не завадить усім нам зустрічатися, я заперечив, що поки краще не бачитись.

Я не сказав йому, що їхній шлюб буде не тривкий. Такої певності я дійшов не зі злості, а з того, що добре знав обох. Втім, і прикрощі, звісно, мені дошкуляли.

За кілька місяців я почув — вони розлучились. Ні він, ні вона не повернулися до Буенос-Айреса. Тим часом і моє одужання (одне з багатьох) виявилось примарним; я так само животів між нападами лихоманки й періодами сподіваного одужання.

Роки невпинно збігали. Сказати б — невідчутно: щонайменше десяток літ розчинилися в нудотливій круговерті одноманітних тижнів. Дві події, проте, засвідчили реальність часу. Нове покращання мого стану (я відчув, що це справжнє одужання) і нова спроба Массея зійтися з Данієлою. А що вже-кілька місяців мені не дошкуляла лихоманка, то я запитував себе, чи це не остаточне одужання; тим часом звістка, що Массей і Данієла знову зійшлися після багаторічного розлучення здивувала мене.

Аби остаточно одужати, вирішив я, слід позбутися рутини,’ спекатися минулого. Можливо, подорож до Європи найкраще посприяє цьому.

Я навідався до лікаря. Довго добирав слів, аби повідомити про свій намір. Побоювався, що лікар з якоїсь причини почне мене відраджувати.

Не підводячи погляду від історії моєї хвороби, він буркнув:

— Здається, це блискучий задум.

Тоді поглянув на мене, наче хотів щось додати, але саме пролунав телефонний дзвінок. Розмова тривала довго. А я пригадав з подивом, що коли вперше прийшов сюди, то сприйняв цю консультацію як частку якогось кошмару, а в лікареві (тепер важко повірити) вбачав ворога. Ця згадка додала мені впевненості. Але відразу обсіли й тривожні думки: «Що він хотів мені сказати? Чи справді це блискучий задум? І чи не глузує він?» Сумніви розвіялися, коли лікар скінчив розмову і пояснив:

— Душевний спокій багато важить. Подорож до Європи допоможе краще за всі ліки, що я їх пропишу.

Сприятливі обставини, а особливо найважливіша — підвищення курсу аргентинського песо, дозволили мені здійснити ту подорож. Схоже, доля всміхалася мені.

Бажання побути якомога довше в тому чи іншому куточку світу, гадав я, утримає мене від подорожей, що їх пропонують туристичні агентства: два дні в Парижі, ніч у Ніцці, сніданок у Женеві тощо; проте постійна нетерплячість людини, яка настійливо щось шукає чи тікає від чогось (від недуги?), змушувала мене вже наступного дня пускатися в мандри з найчарівніших місць. Той безглуздий поспіх тривав до того грудневого вечора, коли я в гондолі (чи, може, просто у великому човні, повному туристів і багажу — втім, неістотно) плив каналом у Венецію. В моїй душі поєдналися таке збудження і спокій, що я аж згукнув:

— Лишаюся тут! Саме цього я і шукав!

Я вийшов біля готелю «Мосеніго», де мені забронювали кімнату. Пригадую, виспався добре і нетерпляче чекав ранку, щоб поблукати Венецією. Зненацька я помітив, що крізь шибку вже сіється невиразне світло. Я підбіг до вікна й визирнув. «Зоря вставала з Великого каналу, висвітлюючи міст Ріальто». Волога прохолода змусила мене зачинити вікно й знову пірнути під ковдру.

Відчувши, що зігрівся, я остаточно виліз з ліжка. Після легкого сніданку прийняв гарячу ванну і вийшов у місто. На мить навіть здалося, що все навколо — сон, навіть химерніше за сон. І хоч розумів, що не сню, не міг осягнути того, що бачив. «З часом все з’ясується», — втішав я себе не зовсім впевнено і дещо розгублено. Кілька гондольєрів махали руками й гукали, привертаючи мою увагу, а каналом віддалявся у човні арлекін. Невідь-чому настроєний не дивуватись, я байдуже поцікавився в одного з гондольєрів, скільки він візьме за поїздку до мосту Ріальто і непевно ступив у його човен. Ми рушили в протилежний бік тому, куди попливла маска. Я розглядав палаци обабіч каналу і міркував: «Венецію, певно, і зводили як нескінченну театральну сцену. Але чому перший, кого я зустрів, вийшовши з готелю, саме арлекін? Може, щоб переконати, ніби все довкола — дивовижний театр і ще більше зачарувати? Атож, якби поруч був Массей, то неодмінно пояснив би, що все на світі сіре й одноманітне. А Венеція тому полонила мене, що я того хотів».

Аж коли повз мене пропливли доміно й ще один арлекін, я згадав, що в місті карнавал. Здивований, я спитав гондольєра, чому вже зранку стільки людей у масках.

Якщо я вірно