Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

повертаються, то їм — сорок років. Ну й ті два хлопці служили в армії добре, їм за те платили гроші. А коли поверталися з армії додому, то треба було йти пішки із села на село, і так добиралися до своєї хати.

В одному селі хлопці залишились ночувати, бо вже було темно, а ця хата була скраю села коло самого лісу. Жили у тій хаті старий дідусь та бабуся, жили бідно. Коли вони зайшли, спитали:

— Дідусю, чи можна у вас переночувати, бо до другого села далеко йти?

— Я хати не бороню, — мовив дідусь, — але в мене нема постелі.

Вони кажуть:

— Це нічого, ми й на землі переночуємо.

Дід вийшов надвір, вніс соломи до хати, постелив на землі, й полягали спати. Та один солдат вночі, о дванадцятій годині, прокинувся. Йому дуже захотілося пити води. Устав він, почав шукати, щоб води напитися. Але не зміг нічого знайти — ні відра, ні горнятка. Коли дід прокинувся і почув, що хтось ходить по хаті, питає:

— Хто це? Хто це?

— То я, солдат той, що ночує у вас.

— Чого ти не спиш, а ходиш? — питає дід.

— Я дуже хочу пити води.

— У мене немає, ні в чім воду тримати, ні чим напитися, — каже дід.

— А як то так? — дивується солдат.

А дід каже:

— У мене криничка під хатою, під самою стріхою, то коли мені треба, то я піду і нап'юся. Якщо тобі хочеться, то йди напийся та лягай спати.

Солдат так і зробив. Вийшов з хати надвір, дивиться, а коло хати криничка стоїть і вода в ній блищить. Нахилився до кринички і почав пити воду. Коли почав пити, а з водички тільки: буль-буль-буль. І з кринички виходить свинка. А солдат коли побачив, то перелякався, що з кринички вийшла свинка. Вона до нього заговорила дівочим голосом:

— Не бійся, солдатику-хлопчику, мене. Я буду твоєю жінкою, а ти моїм чоловіком, бо я тобі суджена.

Солдат здивувався: як то може бути, щоб він свинку мав за жінку, і каже:

— Як то зрозуміти, щоб ти була моєю жінкою? Ти — тварина, а я — людина. Мені треба жінки, щоб сорочку випрала, їсти зварила, в хаті прибрала. А ти все це не вмієш.

— Я все вмію робити, — каже свинка, — шити, прясти, їсти варити і ще до того дітей тобі народжу гарних, що в світі таких немає, тому що я тобі суджена. Тільки вислухай мене, я тобі про все розкажу, але щоб ніхто про це не знав. Сама я царівна. Була найкраща в світі, а через мою красу відьма перекинула мене у свиню і так прокляла: «Тоді лиш станеш такою дівчиною, як ти була, коли на твоїй голові буде вінець». А щоб те не сповнилось, то мене на дно в криничку поставила, щоб мене там ніхто не знайшов. А ти якраз трапився, бо мені можна від дванадцятої до першої години ночі виходити з кринички, і хто мене перший зустріне, за цього я повинна заміж вийти. А це все моя доля, бо якраз ти мені попався молодий і красивий хлопець.

Солдат усе це вислухав, але згоди не дав.

— Ти свинка. Як я буду з тобою жити, коли згадаю, що ти свинка, мені страшно стає.

А вона каже:

— Як тобі, так і мені суджено, щоб я була твоєю жінкою, а ти моїм чоловіком. Як цього не буде, то ти не житимеш на світі. Запам'ятай, що я ще стану дівчиною.

— Як то може бути, — питає солдат, — щоб ти могла перекинутись у дівчину?

— Коли ми будемо в церкві брати шлюб і свячена вода бризне на мене, я зразу перетворюсь у ту дівчину, якою була раніше.

Як свинка це сказала, то солдат дав згоду. Тоді вже вона не могла повернутися в криничку, бо знайшлася людина, яка погодилася з нею жити. А ще й тому не могла повернутися в криничку, що вже було далеко за одну годину ночі, поки розмовляла з солдатом. Свинка залишилася на дворі, а він пішов до хати спати. Але вже не міг до самого ранку заснути: все думав, що з того буде, як він буде жити із свинкою, якщо вона не перекинеться в дівчину. «Тоді мені прийдеться із свинкою вік жити, бо я буду в церкві присягати, що з нею житиму до смерті».

І так солдат до рана пролежав, поки день не зробився. А коли прокинувся і його товариш та дідусь старенький, сіли, поснідали. Дідусеві за ніч подякували, заплатили. І обидва пішли додому. Ідуть вони, оглядаються, а свинка біжить за ними. Тоді солдат, що йому суджена свинка, каже:

— Подивися, якесь порося блукає за нами.

— Нехай іде, — каже другий солдат. — Може, прийде з нами додому, і ми його заріжемо на гостину, буде закуска.

А той не погоджувався, бо знав, що то не свинка біжить, а його суджена. Скільки він її не проганяв від себе, а вона все за ним ішла. І так прийшла з ними до їхнього села. Як зайшли в село, то перша хата була того солдата, що була йому суджена свинка. Він зайшов у свій двір, закрив ворота перед свинкою, щоб не забігла в двір. А свинка все одно бігає коло його подвір'я. Він її проганяє, і другий солдат просить, щоб ішла з ним. Але свинка не хоче. І так вони розійшлися, а свинка залишилася на подвір'ї.

Солдат зайшов до хати і радий, і сумний. Мама з батьком зраділи, що син повернувся з війська додому, де не був двадцять років.

— Сину, добре, що ти прийшов, — каже мати. — Три найкращі дівчата в селі ждуть тебе.

— Мамо, мамо, — каже син, мало не плачучи. — Ті дівчата, що є, то не мої.

— Чому? — запитала мама.

— Я прийшов з війська і привів дівчину з собою.

— Де вона є? — допитується мати.

А син показує на ворота, де стоїть свинка:

— Ось вона за воротами, дивиться на мене.

А свинка стала на задні ноги і дивиться на нього.

— То ж свинка, а не дівчина, — каже мати.

— То нічого, що свинка, це моя суджена жінка, я повинен з нею шлюб узяти.

Мама як почула, аж заплакала:

— То ж худобина, тварина, і піп шлюба не дасть, то ж великий гріх.

— Все одно вона мені суджена і буде моєю, — настоював син.

Батько все це слухав, що він з мамою говорив, та й каже:

— Що ж,