Читати книгу - "Том 1"

мій край вкупі зі мною одужав від злигоднів, небо не хворе, не плаче, не хмуриться, люди веселі і я... не будіть...

Все буде добре...

7/1V 1910

Князь Володимир за Дніпром на вловах запізнився.

І сам незчувся, як в бору самотній опинився.

Дарма, таж не боїться князь ні ворога, ні звіра, водяників, лісовиків розпудить нова віра.

Князь може полювати й сам, аби була охота, от тільки зморою лягла полуденна духота.

І

PONTOS AXEINOS'

При березі гори в жалобі, снігами лямовані хмари всі чорні, мов покрив на гробі, під ними узгір’я, як мари...

Така тут земля. А на морі... Чайки якось хижо кигичуть, злу радість я чую в тім хорі, мов згубу на нас вони кличуть.

Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає, угору здіймається важко, ще важче уділ поринає.

Маленький гурток подорожніх притих, не почуєш і слова, лише по каютах порожніх іде якась жаска розмова.

То вітер часами закине з віконечка снігом-крупою і в двері покинуті лине, злий холод несучи з собою.

День, вечір, ніч, ранок — все біле, все тьмяне, ні темне, ні видне: за хмарами сонце зомліло, від місяця мла тільки блідне.

Мандруємо вогким туманом назустріч сліпій сніговиці...

Так линуть малим караваном у вирій запізнені птиці.

[16/1. Чорне море,

попід Анатолійським берегом]

II

У ТУМАНІ

Боже! куди се я плину сим біловійним туманом? Може, я лину на безвість в вогкі летючі сніги?

Може, то тільки легенда край той, осяяний сонцем, край той, куди я збиралась болі свої віднести?

Може, то казка знадлива тії смарагдові яуки, плеск тепловодої річки, злотоіскристі піски?

Може, то відьма-гарячка спогади й мрії зібрала, з них на вогні мого палу дивний зварила напій

і пройняла мені душу непереможним безумством тим, що людину заводить на бездоріжжя страшні?

Може, і в сніжних пустелях fata morgana 30 панує, марева срібно-блакитні сіючи в білих снігах?

Може, прокинуся хутко з сеї примар и-омани десь на безлюднім просторі і без надій на життя?..

[17/1. Море]

Ill

НА СТОЯНЦІ

На помості корабельнім розгорілося багаття, то матроси розпалили, щоб закляклі руки гріти.

І крізь мокру сніговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конав у молочній білій млі;

а навколо нього мріють наче тіні чорних птахів — то матроси італьянські • посідали у плащах.

Ті плащі в Палермі ріднім гріли так ретельно, щиро,— що ж се трапилося з ними в стороні сій бусурманській?

Пропускають зимний вітер, наче плетива венецькі, кожна жилочка тріпоче...

о, зрадливії плащі!

В густій, білій сітці снігу служка бігає маленький, наче рибка, що попала необачно в клятий невод.

Се так гріється хлоп’ятко — вірить в кров палермітанську, що кружляє в нього в жилах більш, ніж в той чужий вогопь.

А від злості та натуги ніжна мова італьянська так спотворилась, мов хижих прибережних чайок крик.

Та дарма, він звик до того, звик до лайок і до чайок, він не думає про теє, він зовсім про інше марить:

...Ось він вернеться додому і на сонці серед площі буде грати лепсько в паці, а виграна все за ним!

Потім вкупі з товариством у гарячий порох ляже серед вулиці, так просто, і почне плести, плести...

Аж роти пороззявляють Кекко, Джанні й Паоліно, бо вони всьому повірять, тії «раки сухопутні».

Вже ж він їм накаже дива!

І про зміїв попідводних, і про турків-людожерців, про Великого Могола.

А вони йому за теє найсолодших помаранчів залюбки дадуть, накравши у єпископа в садку...

Тут його матрос по плечах стусонув, заклявши люто:

«А не підеш ти з дороги?!

От душа без покаяння!»

Поруч з іншими покірно сів малий коло багаття і простяг, мов на молитві, до вогню ручки тоненькі.

Постать згорбилась легенька, смагле личко посмутніло, лиш в очах перебігають ясні блиски від багаття.

Ох, коли б скоріше, хлопче, мрії ті твої справдились, бо й на їх позаздрить може який-небудь злий божок...

[17.1. Стоянка в морі проти Самсуна]

IV

МРІЇ В БУРЮ

Лежу самотна в накритті важкому, від холоду, чим можу, боронюся, щоб не впивався в тіло пазурами, і бурю слухаю...

Як тонко свище Шнурок від лота, мов співає пісню. Стерно рипить, мов голосом старечим на бурю скаржиться, на трудну путь. Машина бухає і стогне важко, мов велетенські груди в агонії...

Вже другий день блукаємо по морю, втеряли шлях, од берега відбились.

Ніхто не відає, куди нас кинуть свавільні хвилі. І здається часом, що так судилось плавати довіку, як мореходцям проклятим в легенді.

Закрию очі, сплю — не сплю і марю. Здається, мовби мчу я у санках по сніговім шляху, так швидко-швидко, з замету на замет, з гори в долину. Рипить сніжок, співає полозок, санки летять під білії намети ялин лапатих, поміж колонади струнких, поважних сосен, через ріки, у сталь заковані. Шугає вітер, а сніжні зорі все мені цілують чоло гаряче. Без ваги лечу в шалену сніговицю на погибель...

В діл з кручі рантом кинулись санки... Ох!.. Прокидаюсь. То міцніє буря.

Гудок ридає, гасла подає.

Стук, брязкіт, падає, що може впасти, ніхто вже й не вважає,— хай там гине! — Всяк сам, неначе краб, держиться чіпко...

Блиснуло сонце, але хвилі чорні, мов крила птаства хижого... А далі покрила все сліпа та біла хуга.

І знов я трачу тямок в тяжкій мрії.

...Се я лечу на дикому коні.

Упала охляп і держусь за гриву.

Кінь скаче вчвал щосили є, щодуху.

Я чую, як у ньому серце б’ється,

От-от розірветься... Ой коню, швидше!..

За нами мчить зле-лютая погоня, якась орда велика, незчисленна, вона гукає, гоготить, регоче злорадим сміхом, людоїдським. Чорна, страшна орда... Ой коню, коню, шзидше!.. Чи то не кулі тонко заспівали?

[Цо гримає? Чи грім, чи гаківниці?

Що так сичить? бичі з живих гадюк? Боюся озирнутися. Боюся зомліти, як угледжу їх обличчя бридкі та дикі, щоб з коня не впасти і не дістатися їм на поталу...

Гей, коню, вчвал!.. Перелетіти прірву. Орда за нами. Ой, вона ще ближче!

От зараз кинеться, і нас розірве, і вип’є миттю нашу кров гарячу, і чорним роєм наші трупи вкриє... Спіткнувся кінь! Упав...

О мрії-мари! Страшніші ви, ніж сяя справжня буря. Вже краще буду так, без сну лежати, дивитимусь, як тут по білій стелі від бурних хвиль перебігають тіні,

чигатиму, чи не заблисне промінь, і буду слухати без марних жахів потужний моря