Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Природно, що політико-правова модель гетьманату, як історичний анахронізм і антипод справжнього національного інтересу не мала скільки-небудь обнадійливих перспектив, була приречена на неминучу поразку. Проти цього не може нічого заперечити й О.Тимощук: “..Відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов’язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі держави влади”[469].
Однак, як не дивно, науковець вважає, що на той час республіканські форми державного правління просто не виявили на досвіді своїх негативних якостей, не стали панацеєю від усіх соціальних хвороб, а П.Скоропадський зі своїми однодумцями з’явився на українській державній арені передчасно[470]. “Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в остаточному підсумку нежиттєздатними”, - наголошує О.Тимощук[471] і тут же намагається знайти пояснення очевидного історичного результату передусім у зовнішніх щодо системи чинниках.
На цьому фоні виваженішою конструктивнішою виглядає позиція О.Реєнта, який присвятив П.Скоропадському спеціальну монографію у серії “Особистість і доба”[472]. Власне, левова її частка, мабуть, обґрунтовано, присвячена подіям, пов’язаним із гетьмануванням П.Скоропадського. Часто сюжети набувають навіть не суто біографічного, а значно ширшого характеру: мова йде про процеси, у центрі яких перебував і вирішальною мірою впливав на які гетьман. І тут дослідник уникає перебільшень, абсолютизацій, у порівнянні з іншими авторами начебто “приземляє” свого героя. Насправді він знаходить рівнодіючу між крайнощами і, враховуючи різні точки зору, намагається відтворити реальну картину 1918 р.: розкрити “пружини”, які “виштовхнули” П.Скоропадського на політичний Олімп, схиляючись при цьому до скептичної оцінки Української народної громади, намагаючись зрозуміти особисті мотивації поведінки гетьмана[473], оцінити його персональний внесок у вироблення і здійснення політичного курсу Української Держави.
Всебічно проаналізувавши всі найважливіші зрізи функціонування гетьманської системи (органів влади, судової системи, внутрішньої і зовнішньої політики, духовно-культурного сегменту), О.Реєнт об’єктивно підкреслює позитивні моменти, водночас звертає увагу на негативи будівництва і розвитку Української Держави, політичні прорахунки, показує, як практично у кожній сфері життя накопичувалися передумови її невідворотного краху. Зрештою закономірний фінал гетьманату, на думку автора, був детермінований всім ходом подій, самою сутністю режиму, який дедалі доводив свою неспроможність, безперспективність, невідповідність і просто протилежність викликам, потребам часу.
***
Несприйняття гетьманату найголовнішими верствами українського суспільства, які сумарно складали абсолютну більшість нації, органічно доповнювалося й примножувалося непримиренною ворожістю до режиму найрадикальнішої політичної сили — більшовиків. Не вимагає доведення: якщо соціальна політика соціалістичної Центральної Ради привела її до повного антагонізму з РСДРП(б), то будь-яких надій на подолання апріорної ворожості щодо консервативно-реакційного режиму П.Скоропадського взагалі бути не могло.
Щоправда, дуже сильні й впливові наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. більшовицькі організації України були зруйновані, практично вщент розгромлені після приходу австро-німецьких окупантів. Партійні функціонери частково евакуювалися до Росії, частково, перейшовши на нелегальне становище, заходилися відновлювати підпілля.
Ні на мить не допускаючи припинення боротьби, ще до державного перевороту керівники більшовицьких організацій взяли курс на консолідацію партійних сил і утворення Компартії України. Гетьманат якщо й загальмував певною мірою цей процес, однак не міг припинити його, можливо, навіть додав більшовикам ще більшої внутрішньої переконаності у необхідності доведення до завершення розпочатої справи, а діям — більшої цілеспрямованості, настирливості.
При відтворенні процесу оформлення Комуністичної партії України сьогодні надзвичайно важливо подолати стереотипи радянської історіографії, коли абсолютним критерієм оцінок будь-якого рішення, організаційного кроку слугувала ленінська цитата. Все ж, що найменшою мірою не відповідало її змісту і духу, вважалось невірним, автоматично оголошувалося шкідливим для Російської Комуністичної партії (більшовиків), для влади рад, для інтернаціональної єдності українського і російського народів, для справи соціалістичної революції і у всеросійському і світовому масштабах[474]. При цьому закривались очі, скажімо, на очевидну асиметрію: прагнення виходити при розгляді будь-якого тогочасного питання з необхідності не зашкодити завойованому мирному перепочинку, не зірвати Брестської угоди, які давали можливість зберегти завоювання радянської влади в Росії, оголошувалися найвищою метою й найбільшою цінністю. Абсолютно природно, закономірно й виправдано, що В.Ленін дивився на проблему пошуку статуту КП(б)У через призму життєво найважливішого чинника.
Однак, коли місцеві партійні діячі намагались віднайти такий варіант конституювання КП(б)У, який би не давав окупантам жодного приводу звинуватити створювану організацію у порушенні умов Брестського миру і, водночас, створював передумови для ведення бодай у чомусь незалежної політики (а вона була абсолютною необхідністю для ініціювання боротьби з окупантами і гетьманатом), такий підхід лише засуджувався, оголошувався щонайменше помилковим.
Інакше говорячи, до проблем партійного будівництва підходили лише з позицій загальнобільшовицького центру, навіть не намагаючись поставити питання про їх погодження з українським інтересом, настроями, прагненнями народу, що потрапив у відчайдушну ситуацію й не міг миритися зі вчиненою наругою, стихійно піднімався на боротьбу. Ніхто не прагнув заглибитися в мотивацію поглядів і дій таких чесних і безмежно відданих комуністичній ідеї, справі соціалістичної революції особистостей, як М. Скрипник, Г. Пятаков, Є. Бош, В. Затонський, Я. Гамарник, Ю. Коцюбинський, С. Косіор та ін.
Тому принципово важливо підійти до непростої сторінки вітчизняної історії без найменшого упередження, спробувати виявити максимум розуміння при оцінці благородних прагнень справжніх романтиків і лицарів революції. Певні зрушення тут позначилися лише в часи пізньої горбачовської перебудови[475], однак надалі процес загальмувався, лише зрідка нагадуючи про себе поодинокими публікаціями[476].
А без реалізації позначеного підходу, гадається, взагалі важко, а то й зовсім неможливо, осягнути сутність багатьох ключових подій 1918 і наступних років, віднайти справжнє місце діяльності більшовиків України в загальноросійських і регіональних процесах.
Для зміцнення більшовицьких організацій і активізації партійної роботи в умовах гетьманського підпілля надзвичайно важливе значення мала Всеукраїнська партійна нарада, скликана 26 травня 1918 р. з ініціативи Київського комітету РСДРП(б). Скориставшись проведенням у Києві з’їзду профспілок, делегати-комуністи та інші представники більшовицьких організацій (всього близько 70 чоловік) провели нараду, на якій було представлено 12 міст (Київ, Харків, Катеринослав, Чернігів, Одеса, Полтава, Кременчук, Прилуки, Кам’янське, Ходорков, Богуслав, Гомель). Було розглянуто доповіді з місць, питання про скликання
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.
