Читати книгу - "Розбите дзеркало"

доби, старанно вибиваючи з обох зізнання. Може, хтось один із них нарешті здався, допитувати в слідчому ізоляторі вміли, про тамтешні тортури містом тихо ширилися моторошні легенди. Проте Рома Жовнір знав не лише про спосіб життя сестри й місце роботи — був знайомий із її подругами. Тож провів своє коротке розслідування.

Антона дівчата знали. Прізвищем, ясно, не козиряв. Та котрась із них навіть запам’ятала марку й номер машини. Коли тебе чи твою подругу саджають і кудись везуть, фіксувати це для повій — питання безпеки й навіть виживання. Тож дівчина сама пішла в міліцію й засвідчила: того вечора Діана мала домовленість із постійним клієнтом. Зазвичай приїздив сам, та зараз повіз знайомий таксист.

Уже наступного ранку, через півтори доби після вбивства, Хитрова затримали й кинули в м’ясорубку.

Він недовго грав героя. Признався — але при тому відразу зайшов із козирів. Назвав прізвище Горностай, чим збентежив катів, загнав у глухий кут. Антонові дали спокій, зачинили в окремій камері, доповіли кому слід. Начальник міліції, на той час — інший, швидко оцінив ситуацію й вирішив не втрачати шанс, підстрахуватися. Особисто допитав Хитрова, і той у його присутності своєю рукою написав щиросердне каяття. Докладно описав, хто з п’ятірки що робив і говорив, окремо згадав прокурорську доньку Алісу.

Списав чотири аркуші.

Їх увечері прочитав Ілля Горностай.

Спершу сам. Потім — уголос, удома, дружині й доньці.

Вимогу негайно й назавжди розірвати стосунки з Едвіном Моругою, якого Горностаї вже вважали зятем, Аліса прийняла без заперечень. Але це була єдина проблема, яку вдалося вирішити швидко. Час працював не на прокурора міста. Він не перейнявся долею Діани, соціальні низи Іллю Горностая взагалі не цікавили. Навіть краще, що жертвою необережності — саме так він сказав! — стала така нікчемна — знову його визначення! — особа. Навіть відкуплятися доведеться недорого, і не факт, що взагалі доведеться. Залагоджувати все з міліцією та слідством треба делікатніше.

А ще — швидше.

Час працював проти Горностая. Особиста розмова з Хитровим ні до чого не привела. Антон вимагав витягнути його й закрити справу. Брати на себе все, ділити відповідальність лише з Євою та Ігорем, вивівши за дужки Алісу й Едика, він не збирався. Навіть за обіцянку отримати мінімально можливий термін, гроші на банківський рахунок і звільнення після половини відбутого строку.

Зґвалтування — не та стаття, з якою хочеться потрапляти навіть у спільну камеру слідчого ізолятора.

Тим часом начальник міліції не дрімав. Він особисто дав справі старт, слідчі дії почалися. Нікого з названих Хитровим поки не чіпали, лиш опитали без протоколів. Прокурор розумів: позиції хитаються, він стає дуже вразливим для недругів. Тож, зціпивши зуби, пристав на Антонові умови.

Той негайно відмовився від своєї писанини.

Накатав інший папір — про тиск, незаконне ув’язнення, отримане під тортурами зізнання. Горностай підкинув потрібного адвоката. Той легко довів факт побоїв і переконав слідство не списувати гематому на черепі й два зламаних ребра Хитрова на те, що він уві сні впав з нар на підлогу.

Антона випустили.

Знову взялися за беззахисних волоцюг.

Обоє таки зізналися у вбивстві з необережності. Побачили, як повія виходить із таксі, вирішили пограбувати. Та почала кричати, затягнули в порожній будинок, змушували мовчати, перестаралися. Факт зґвалтування з історії прибрали, такі були домовленості, лише на цих умовах волоцюги погодилися йти під суд і відсидіти за чуже.

Це все, що знала про свій порятунок Аліса Горностай.

10

— Не дивує чомусь. Навіть не вражає.

Лора чудово розуміла шефів цинізм. Сокіл, поки слухав усе, реагував значно емоційніше. Зараз сидів червоний від гніву, кулаки стискалися й розтискалися. І Лору дуже переймало, об кого Богдан збирався їх почухати. Ось кому потрібна зараз психологічна допомога.

— Гайдуче, ми з тобою однієї крові. За дванадцять років навряд чи щось помінялося.

— Не сподівайся. А тепер серйозно, Лоро: молодець.

— Та ну, це ж наша робота, — зітхнула вона. — Якщо зараз не завалюся спати, працювати далі не буде кому. Хіба ось на Сокола все перекладу.

Богдан картинно зсунув брови.

— Ми знаємо, за які гріхи всім їм кара, — вів Гайдук далі. — Лишається зрозуміти, хто карає. Поки що, колеги, тему дії давнього прокляття ніхто не закрив.

— Думаю над цим. Рахую варіанти. Припустімо, Хитров, якого після почутого не шкода ні грама, необережно впав на гостряк уламка цеглини. І розумію, звідки в нього психоз. Аліса Горностай напилася на моїх очах, совість мучить.

— Хай піде покається, признається.

— Ти чудово розумієш — нікуди вона не піде. Тому й вилила душу мені, приватній особі, — гмикнула Лора. — Мене інше тривожить. Не можу пояснити логічно дві попередні смерті.

— Налякали.

— Думала про це. Обом по тридцять років… було. Здоров’я ніби не підірване. Отак просто налякати, щоб аж серце розірвалося… І потім, Гайдуче, лякати теж хтось має. Таким чином, знову говоримо про втручання ззовні. Якщо мислити раціонально й не вірити в дію давніх проклять.

— Приймається, — кивнув по той бік монітора шеф. — Є думки?

— Я ж молодець, — усміхнулася Лора. — Дивися, що вимальовується. Батько за якийсь час обмовився Алісі: брат забитої, Рома Жовнір, зізнання бомжів не проковтнув. І звідкілясь дізнався про щиросердне зізнання Хитрова. Бо прізвища всіх, зокрема Горностай, згадувалися разом лише в тому документі на чотирьох сторінках.

— На двічі судимого хтось зважав?

— Питання риторичне, — Лора покосувала на Сокола, відзначивши: той усе розуміє. — Та все ж прокурору воно муляло. На щастя, Жовніра легко було посадити втретє. Двічі судимий винен у чомусь завжди.

— Чекай-чекай. Романа посадили?

— Так казала Аліса. Подробиць не знає й не хотіла тоді знати. Ось би пробити тему, Гайдуче. Потягнемо?

Відповідь почула не відразу.

— Спробую, — мовив нарешті. — Я не чарівник, з капелюха таку інформацію не витягну. Але… Але… Але, — зараз він говорив і думав водночас. — Дай кілька годин. Ще краще — добу.

— Якщо інакше ніяк — даю. Тільки не забувай: мені тут набридло. Аби було чим зайнятися, поки ти стукаєш по знайомих. Крім як заспокоювати знервованих жінок, звісно. Я їм не мати Тереза.

— Прийнято. Вмикаю першу швидкість.

— І ще одне, — Лора знову глянула на Богдана. — Я справді з ніг валюся. Спати хочу, хай невчасно. Вимкну телефон, засмикну штори. Зв’язок через Сокола, якщо що.

— Знайшла зв’язкового. Насмішила.