Читати книгу - "Сповідь суперниці"

у ворота. Я навіть розрізнив голос Гірта, прокляття, послані на мою голову, а ще за мить — лише його відчайдушний зойк.

— Це ж був ваш вояк, — і досі важко дихаючи, сказав мені Цедрік.

Я тільки рукою махнув. Ліпше втратити одного чи двох, рятуючи решту. До того ж, Гірт спав із однією з моїх дружин.

За ворітьми стояв жахливий грюкіт. Мабуть, нормани намагалися прорубати їх сокирами. Далі з глухим гуркотом, упав міст — цим псам вдалося все-таки опустити його. І тоді удари у ворота подвоїлися. Звісно, їх зробили сумлінно й нападники потребували принаймні тарана. Поки ж наші стрільці могли познімати тих, у кого не зникло бажання підставляти себе під наші стріли й дротики.

Але виявилося, Утред приготував для них дещо ліпше. Він звелів лити на нападників киплячу олію з вежі. І як же кричали, волали, стогнали ці нормани! Солодка була картина! Вороги горіли, кидалися, качалися по дамбі, падали у воду, тонули. Коли олія проникає під обладунки, її пекельного вогню не остудить навіть крижана вода.

Врешті-решт нормани відступили. Ми тріумфували, кричали, реготали. А тут ще з такими зусиллями відвойований ними міст запалав і Тауер Вейк виявилася відрізаною від дамби. Щоправда, й брама задиміла; нам довелося неабияк попрацювати, поки загасили її. І все це під обстрілом норманських лучників.

Коли все скінчилося, я відчув, як стомився. Але найдивніше — на мені не виявилося жодної подряпини. Ну хіба не привід для радості! Але я не тріумфував. Зійшов нагору, де лежали поранені. Жінки надавали їм допомогу, перев’язували. Я побачив леді Гіту, що схилилася над Олдріхом. Мій син був без тями. Сьогодні він повівся, як чоловік, і врятував мене. А якщо судилося йому померти, я з гордістю згадуватиму про нього.

Гіта побачила, як я дивлюся на сина.

— Він міцний хлопчина, Хорсо. І хоча наконечник однієї стріли насилу вдалося дістати, а держак другої роздробився, але життєво важливі органи все-таки не ушкоджені.

Вона розрізала куртку й туніку на плечі Олдріха та промивала рану якимось розчином із різким запахом. Що ж, значну частину життя вона провела в монастирі, а там непогано навчають зцілення.

— То я можу бути спокійний за Олдріха?

Гіта якось дивно глянула на мене.

— Цього я не казала. Поранення серйозне. Добре, що він непритомний і не відчуває болю. Я ж зі свого боку зроблю, що можу. Але боюся…

Вона якось винувато розвела руками.

— Кістку суттєво зміщено. Вістря глибоко увійшло, нам довелося сильно розрізати м’язи, щоб дістати його. І ці тріски від держална стріли…

Я відвернувся, не міг дивитися, як вона щось витягає з кривавого місива, на яке перетворилося плече Олдріха. Крові я не боявся тільки під час сутички. А так… Я не міг цього бачити, починало трішки нудити.

Гіта тихо промовила:

— Боюся, що ваш син, Хорсо, не зможе більше володіти рукою.

— Рука ж бо ліва, — кинув я, ще й досі не в змозі озирнутися. — Це головне. Справжньому воїнові потрібна права, щоб володіти зброєю.

І знову цей її дивний погляд. Я пішов. Мені треба було хоча б трохи відпочити.

* * *

Я розплющив очі від галасу в вежі та поза її стінами.

— Кров Водана! Що відбувається?

Але особливої тривоги я на обличчях людей не помітив. Радше навіть натхнення.

— Білий дракон! Білий дракон! — лунав довкола давній англійський клич.

Я підскочив. Ось воно! Почалося! Я був упевнений, що це наспіли саксонські тани зі своїм ополченням і завдали удару норманам.

Виявилося, все було набагато простіше. Наші люди з боліт зробили вилазку на табір Ансельма, підпалили кілька наметів, забрали коней і відступили. Коли зовсім розвиднілося, їх уже не було, а в таборі ворога панувало сум’яття. Але й то добре. Хоча навіть я бачив, що серйозних втрат нападники нашим ворогам не завдали. І я розумів, що вони скоро отямляться та знову посунуть на вежу Херварда.

Коли я обійшов пости і перевірив, скільки в нас лишилося запасів, мені стало трохи зле. Але я цього не виказав. Коли руда Ейвота покликала мене снідати, я вийшов, ніби нічого не сталося, навіть підморгнув красуні. Але вона досі дивилася на мене спідлоба. Я спостерігав, як вона ніжно доглядає свого чоловіка. Кажуть, його нещодавно було поранено, але він уже видужував: під час учорашнього штурму навіть допомагав лити олію з вежі. Що цей хлопець уже цілком здоровий, я зрозумів, коли помітив, як вони з Ейвотою накрилися ковдрою. Незабаром з їхніх рухів і стогону рудої я зрозумів, що вони злучаються. Звична справа. Люди, які живуть у тісняві, часто змушені цим займатися при сторонніх. Але зараз це чомусь мене розсердило. Що б сказав чоловік цієї дівки, якби я повідав йому, як силоміць узяв його красуню і що вона, хоч як опиралася спочатку, потім все-таки обм’якла й так само стогнала піді мною.

Але Ейвота була мені зараз ні до чого я хотів Гіту. Розпитав і дізнався, що вона про щось говорить із Утредом у верхньому покої — відгородженому ширмою неподалік від сходів на оглядовий майданчик.

Сім’я диявола! Я відчув справжні ревнощі. Чому це Утреда, а не мене вона запросила для наради?

Але щойно я підійшов до них, як Гіта чемно вказала мені на лаву біля стіни, де вже сидів її вояк. Бач, простий воїн, а поводився, немов гордий тан — лише трохи посунувся, поступаючись місцем. Гіта сиділа на лежанці, по суті, на застеленій хутром купі соломи. Ех, коли я введу її у Фелінг, у неї буде справжнє дерев’яне ложе з пуховими перинами та сухими духмяними травами, з підвищенням у головах і хутряною запоною, за якою ми зможемо усамітнюватися. Бо тільки високородні мають право сплітатися в обіймах далеко від сторонніх очей.

Щойно я уявив, як розведу ніжки цієї сріблястої красуні, плоть моя так і підскочила. Я навіть засовався на лаві.