Читати книгу - "За браком доказів"

ти не чула її розповіді. Вона розказувала дуже переконливо. І ще одне…

— Що?

— Висип на обличчі. Він майже зійшов.

Карла так зиркнула на мене, наче я божевільний.

— Про це казав Калле.

— Хто?

— Калле Сміт-Нільсен, мій друг-психолог. Він порівнював втрату пам’яті з гнійником. Лише тоді, як гнійник прорветься, людина почне одужувати. І хоч параноїдальні вияви не зникли, і вона дивно поводиться, я не сумніваюся, що Еріка Гансен поступово одужує.

— Ну, якщо ти так кажеш… — сухо кинула Карла. — Вона досі живе в твоїй гостьовій кімнаті?

— Ні, звичайно, ж ні. Еріка — важливий свідок у справі, тому не може залишатися у мене. Я відвіз її до подруги.

— То як тепер діємо?

Я глянув на годинник.

— За чверть години маю бути в Маркюссена.

— А як бути з журналісткою з «ВҐ»?

— Я їй зателефонував і скасував зустріч. Вона вже була на летовищі й нітрохи не зраділа такому повороту.

Ми зібралися у тій самій нарадчій кімнаті, що й попереднього разу. Але тепер з нами була ще й Ґабріеллє Соммер. Поліцмейстер, як завжди, сидів на чолі, Маркюссен — посередині довгої сторони стола.

Ґабріеллє стояла, прихилившись до стіни, одягнена, як для пробіжки — чорні легінси, зелений светр і рожеві кросівки під колір губній помаді. Вигляд прокурор мала бездоганно тренований, де я мусив визнати.

— Бігала, Ґабріеллє? — запитав я.

— Бігатимемо з подругою після наради. Я так розумію, що ти скликав нас з достатньо поважної причини.

— Так… Вважаю, ти повинна почути, що я скажу.

Ґабріеллє стиснула губи. Я вже давно знав, що так вона демонструє своє невдоволення.

— Я, звісно, читала протокол попередньої наради, тож уже готова до зливи дзвінків від журналістів.

— Ну, тим часом дещо змінилося.

— Он як?

— Я мав ще одну розмову з Ерікою Гансен, і…

— Знову! — рявкнув Маркюссен. — На біса, що ти витворяєш, Бренне?

— Вона сама прийшла до мене, — сказав я, ні словом не обмовившись, що, насправді, Еріка незаконно проникла в моє помешкання.

— Треба було відіслати її до нас, — квасно скривився Маркюссен.

— То ти хочеш почути, що вона розповіла чи ні?

Удруге за день я переказав історію Еріки Гансен.

Доки говорив, бачив, з якою дедалі більшою недовірою дивився на мене Маркюссен. Ґабріеллє уважно слухала, склавши руки на грудях і схрестивши ступні.

Коли я закінчив, Маркюссен похмуро втупився у мене.

— Що ти намагаєшся нам сказати, Бренне? Хто був тією четвертою жертвою? Чи була ще й п’ята? Я ніяк не вслідкую за отими твоїми викрутасами!

— Які там викрутаси! Я лише переповідаю те, що сказала мені Еріка Гансен.

— Це не відповідь на моє запитання. Хто там лежав? Кого вона бачила?

— Убивцю! Хіба не очевидно?

— Для мене не очевидно! Чому він лежав на підлозі з закривавленим обличчям?

— Щоб затаїтися… Щоб Еріка подумала, що він теж жертва. Тільки-но вона кинулася геть з будинку, він утік.

— Тобто вбивця — він? А я думав, Еріка Гансен, — важко зітхнув Маркюссен. — Принаймні таке ти казав мені минулого тижня.

— Ні, я казав не так, — заперечив я. — Я припустив імовірність, що вбивця — вона.

— Пригадуєш, що ти відповів, коли я запитав про мотив?

— Що Еріка ненавиділа Сіверта Саннторва.

— Правильно! І ще додав, що вона психічно неврівноважена, нестабільна, іншими словами — крихка, мов сухарик.

Я розтулив рота, щоб запротестувати, але він мені не дав цього зробити.

— І тепер ти раптом хочеш змусити нас повірити, що ця нестабільна, неврівноважена жінка витягає отак, нізвідки, історію, що не підтверджується жодними технічними доказами на місці злочину. Це всього лиш витвір фантазії хворого мозку жінки, настільки психічно травмованої, що вона й свого імені згадати не може, такої недужої, що поліція не має права її допитувати, але чомусь вона завжди достатньо притомна в розмовах з тобою! Чесно кажучи, Бренне, усе це навіть до твого вже звично низького рівня не дотягує!

Я ще ніколи не чув, щоб Маркюссен промовляв так довго і так барвисто. Я не відповів йому, бо то були б слова на вітер, натомість глянув на Ґабріеллє Соммер.

— Мені вся ця історія теж видається неправдоподібною, — вдавано незворушно мовила Ґабріеллє. — Але якщо Бріка була в стані говорити з тобою, то чому б їй не поговорити з поліцією? Якнайшвидше викликай її на допит, Ґюннаре! Якщо психолог спробує завадити, телефонуй мені, і я все владнаю.

— Найвищий час! — сказав я. — Давно треба було так вчинити. Навіть мови бути не може про відновлення судового провадження без попереднього допиту Еріки Гансен!

Ґабріеллє ніяк не прокоментувала моїх слів, однак у її поведінці щось мене насторожило.

— Ти зі мною не погоджуєшся, Ґабріеллє?

— Не цілком…

— Що це означає?

— Зважую, чи не відхилити обвинувачення проти Маґнуса Саннторва.

На мить здалося, що мені почулося.

— Ти сказала «відхилити»?

— Так.

— З яким обґрунтуванням?

— За браком доказів.

Я намагався продумати всі наслідки такого кроку.

— Отже, ти погоджуєшся, що сторона обвинувачення не може навести незаперечних доказів, що вбивство батьків та сестри скоїв Маґнус