Читати книгу - "Таємниці походження всесвіту"

протони, нейтрони й мезони можуть мати великі маси.

Ще однією ілюстрацією того, що на той час це відкриття назріло, стала поява десь через місяць статті іншої команди в складі Джеральда Гуральника, К. Р. Хаґена й Тома Кіббла, у якій було викладено багато цих самих ідей.

Може виникнути запитання, чому ми говоримо «бозон Хіггса», а не «бозон Хіггса – Браута – Анґлера – Гуральника – Хаґена – Кіббла». Окрім очевидної відповіді, що таке позначення вельми складно вимовити без запинки, з усіх поданих статей лише стаття Хіггса містила явне передбачення існування в масивних калібрувальних теоріях зі спонтанним порушенням симетрії супутнього масивного скалярного бозона. І, що цікаво, цю додаткову ремарку Хіггс включив лише тому, що оригінальний варіант статті без неї було відхилено.

І ще дещиця поетичності. Через кілька років після публікації його оригінальної статті Хіггс закінчив довшу статтю й був запрошений (1966 року) виступити на кількох заходах у США, де він проводив річну відпустку. Після виступу Хіггса в Гарварді, де Шелдон Ґлешоу вже на той час був професором, останній начебто похвалив Хіггса за винайдення «гарної моделі» й пішов собі. Одержимість сильною взаємодією була настільки сильною, що в той час Ґлешоу не збагнув, що це може стати ключем до розв’язання проблем теорії слабкої взаємодії, яку він опублікував п’ять років тому.

Частина 3
Об’явлення

 Розділ 17
Не в тому місці в потрібний час

Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї!

1 до Коринтян 15:33

Усі шість авторів статей, у яких було описано те, що найчастіше називають механізмом Хіггса (хоча після нещодавнього вручення Нобелівської премії, яку Хіггс розділив з Анґлером, дехто називає це БАХ-механізмом на честь Браута, Анґлера та Хіггса), підозрювали та сподівалися, що їхня робота сприятиме розумінню сильної сили в ядрах. У їхніх статтях усі обговорення можливих експериментальних випробувань їхніх ідей торкалися сильної взаємодії, зокрема запропонованих Сакураї важких векторних мезонів, що переносять цю силу. Вони сподівалися, що теорія сильної взаємодії, яка надасть пояснення ядерних мас та близькодійних сильних ядерних сил, перебуває буквально за рогом.

Підозрюю, що на додачу до загального захоплення сильною ядерною силою в ядерній фізиці вчені намагалися застосувати свої нові ідеї до цієї теорії ще з однієї причини. З огляду на радіус дії та потужність цієї сили маси нових янг-міллзівсько-подібних частинок, необхідних для перенесення сильної взаємодії, мали бути порівнювані з масами самих протонів та нейтронів, а також інших нових частинок, виявлених у прискорювачах. Оскільки експериментальне підтвердження є найвищою честю, якої можуть удостоїтися теоретики, для них було цілком природно зосередитися на розумінні фізики на цих досяжних енергетичних масштабах, на яких нові ідеї й нові частинки можна було швидко перевірити та дослідити в наявних машинах, тож слава, якщо не багатство, уже чекала за рогом. Натомість, як показав Швінґер, будь-яка теорія, що стосувалася нових частинок, пов’язаних зі слабкою силою, вимагала, щоб їхня маса була на кілька порядків вищою, аніж досяжна в тогочасних прискорювачах. Це, вочевидь, була проблема, час розгляду якої ще не настав, принаймні на думку більшості фізиків.

Одним із багатьох зачарованих фізикою сильної взаємодії був молодий теоретик Стівен Вайнберґ. Тут також не обійшлося без поетичності. Вайнберґ зростав у Нью-Йорку та ходив у Бронкську спеціалізовану середню школу, яку закінчив 1950 року. Одним із його однокласників був Шелдон Ґлешоу, і вони разом поїхали вчитися до Корнелльського університету, де впродовж першого семестру разом жили в тимчасовому гуртожитку, після чого їхні шляхи розійшлися. Тоді як Ґлешоу пішов у докторантуру до Гарварду, Вайнберґ поїхав у Копенгаген, де Ґлешоу пізніше працюватиме як постдокторант, а закінчував дисертацію в Принстоні. Обидва на початку 1960-х викладали в Берклі, звідки того ж 1966 року пішли до Гарварду, де Ґлешоу обійняв посаду професора, а Вайнберґ – тимчасову посаду на час відпустки з Берклі. Потім, 1967 року, Вайнберґ переїхав до МТІ, проте 1973 року повернувся до Гарварду, щоб обійняти посаду й кабінет, які звільнив колишній науковий керівник Ґлешоу Джуліан Швінґер. (Коли Вайнбер в’їхав у його кабінет, він знайшов у прикомірку пару черевиків, що їх явно залишив Швінґер як виклик молодшому науковцеві спробувати гідно зайняти його місце; Вайнберґ із цим упорався.) Коли 1982 року Вайнберґ пішов із Гарварду, його посаду й кабінет обійняв Ґлешоу, проте жодних черевиків у прикомірку не виявив.

Життєві шляхи цих двох науковців переплелися, мабуть, настільки щільно, як і шляхи інших науковців останнього часу, проте вони утворюють цікавий контраст. Геніальність Ґлешоу поєднується з майже дитячим ентузіазмом до науки. Його сила полягає не стільки в навичках детальних обрахунків, скільки в креативності та розумінні експериментальної панорами. Натомість Вайнберґ, гадаю, є найакадемічнішим та найсерйознішим (щодо фізики) фізиком із тих, кого я знаю. Хоча він має чудове іронічне почуття гумору, за кожний фізичний проект береться відповідально й із наміром досконало оволодіти відповідною ділянкою. Його посібники з фізики – справжні шедеври, а його науково-популярні роботи яскраві та сповнені мудрості. Затятий читач праць з історії давнього світу, Вайнберґ повною мірою передає історичні аспекти не лише своєї роботи, а й усього фізичного цеху.

Вайнберґів підхід до фізики нагадує паровий коток. Коли я працював у Гарварді, ми, постдокторанти, називали його «Великий Стів». Коли він працював над якоюсь проблемою, найкраще, що ви могли зробити, це забратися з дороги, адже інакше неосяжна потужність його інтелекту й енергії вас просто розчавила б. Ще коли я перед переїздом до Гарварду працював у МТІ, мій тодішній товариш Лоуренс Голл був докторантом у Гарварді. Лоуренс обганяв мене в плані роботи, оскільки випустився раніше. Він розповів мені, що зміг завершити роботу з Вайнберґом, яка стала його дисертацією, тільки тому, що Вайнберґ щойно здобув Нобелівську премію (то був 1979 рік), і спричинене цією обставиною сум’яття змусило його сповільнитися настільки, що Лоуренс