Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

бо Камілла тягла мене до фонтану, де безсумнівно її вже чекала купка пташок, які лише і чекали того, щоб допомогти їй зґвалтувати мене. Проте саме в той момент на мене найшло осяяння, завдяки якому я би міг уникнути насильства.

— Я одружуся, ти ж знаєш.

І як важко не визнавати, але навіть із такої жахливої ситуації, в яку я потрапив, інколи можна витягти користь.

— Негідник, — вимовила Камілла. — Гарний негідник.

Вона раптом обм'якла, її руки зісковзнули з моєї шиї, і я насилу втримав її, не давши впасти на підлогу.

— Мабуть, — погодився я. — але думаю, в будь-якому випадку тобі краще трохи посидіти.

Я спробував опустити Каміллу на стілець, але це було майже так само важко, як і вилити мед на лезо ножа, тому в результаті вона опинилася на підлозі.

— Гарний негідник. — повторила Камілла і закрила очі.

Завжди приємно дізнатися, що колеги високо цінують вас, але ця романтична інтерлюдія вже зайняла кілька хвилин, а мені було необхідно вийти з дому і перевірити, чи не прибув сержант Доукс. Залишивши солодко сплячу Каміллу віддаватися мріям про своє невинне кохання, я відновив шлях до дверей.

Мене знову зупинили, цього разу схопивши за мою руку. І це виявився Вінс власною персоною, який вчепився в мій біцепс, і потягнув мене від дверей назад в сюрреалізм.

— Хей! — заверещала він. — Хей, приятелю! Куди ти прямуєш?

— Здається, я забув ключі в машині. — відповів я, намагаючись звільнитися від смертельного хапання.

— Ні, ні, ні, — казав Вінс, тягнучи мене до фонтану пуншу. — Це — твоє торжество, і ти нікуди не підеш.

— Вечірка просто чудова, Вінс, — посміхнувся я. — Але мені справді треба...

— Випити! — підхопив він, запустивши чашку у фонтан, а потім штовхнув у мене випивку, так що пунш опинився на мої сорочці. — Оце тобі треба. Банзай! — він підняв свою чашку у повітря і спустошив її. На щастя, випивка викликала у Вінса страшний напад кашлю, і у мене вийшло вислизнути, поки він, зігнувшись удвоє, судорожно хапав повітря.

Перш ніж Вінс з'явився в дверях, я зумів не тільки вийти з дому, але і пройти половину вимощеної бруківкою доріжки.

— Хей! — гукнув Вінс. — Ти ще не можеш йти, стриптизерки ось-ось приїдуть!

— Я швидко повернуся, Вінс, — вигукнув я. — А поки приготуй мені ще одну випивку!

— Правильно! — відповів він з фальшивою посмішкою. — Ха! Банзай!

Вінс повернувся в будинок, весело помахавши мені рукою. А я почав видивлятися Доукса.

Він так довго паркувався на протилежному боці вулиці, де би я не був весь цей час, що я мав би відразу його побачити, але не побачив. Коли я нарешті помітив каштановий Taurus, то зрозумів, наскільки мудро поступив сержант. Він влаштувався трохи далі по вулиці під великим деревом, яке повністю затінювало світло вуличних ліхтарів. Так і мала вчинити людина, яка намагалася сховатися; але в той же час, це була чудова позиція для того, аби доктор Данко не відчував перед собою перешкод, щоби вільно підкрастися непоміченим.

Я попрямував до машини, а коли підійшов, скло опустилося.

— Його поки немає. — сказав Доукс.

— Всі гадають, що ти маєш зайти випити.

— Я не п'ю.

— І, звісно ж, ти не відвідуєш вечірки, інакше б знав, що це важко робити, сидячи в машині через дорогу.

Доукс нічого не відповів, але скло піднялося, дверцята відкрилися, і він вийшов з машини.

— Що ти будеш робити, якщо він зараз з'явиться? — спитав мене сержант.

— Буду надіятися на свій шарми, аби той мене врятував, — сказав я. — Давай ввійдемо в будинок, поки там ще є хтось при свідомості.

Ми перетнули вулицю, крокуючи поруч, — за руки не трималися, — але все це виглядало настільки дивно, що нічого не змінилося б, навіть якби ми крокували в обнімку. Через пів дороги, з рогу показалася машина і поїхала по вулиці в наш бік. Мені захотілося побігти і сховатися за кущем олеандра, але я так пишався своїм вмінням володіти собою, що просто злегка глянув на автомобіль. Він котив неквапливо, і перш ніж опинився поруч, ми з сержантом встигли перейти вулицю.

Доукс озирнувся, щоб уважніше вивчити машину; я зробив те саме. З вікон на нас дивилося кілька похмурих підліткових пик. Один підліток повернувся і сказав щось своїм приятелям, а ті розсміялися. Автомобіль промчав повз нас.

— Нам краще увійти в будинок, — промовив я. — Вони здалися мені дуже небезпечними.

Доукс не відповів. Він стежив за машиною, яка розвернулася в кінці вулиці, і продовжив йти до будинку Вінса. Я поспішив обігнати його і опинився поряд якраз вчасно біля передніх дверей, аби ввічливо відчини їх для нього.

Я був на вулиці всього кілька хвилин, але число тіл встигло зрости. Два з тих копів, що затрималися біля фонтану пуншу, тепер розпростерлися на підлозі, а кубинський іммігрант з Саут Біч блював у пластиковий контейнер, де незадовго до цього перебував салат «Джелло-О». Музика гриміла дуже голосно, а з кухні доносився крик «Банзай!», який ще й супроводжував регіт інших голосів.

— Залиш надію, коли входиш. — сказав я Доуксу, а він пробурмотів щось на зразок: «Хворі роздовбали», і похитав головою.

Доукс не став ні пити, ні танцювати. Зайнявши місце в кутку, вільному від тіл, що перебували у несвідомому стані, він був схожим на втілення Старої з Косою, яка якраз прийшла на студентську оргію. Я задався питанням, чи не допомогти йому влитися в атмосферу веселощів? Може, послати Каміллу Фіжд, аби та його спокусила.

Я спостерігав, як наш добрий сержант стояв у кутку, дивлячись по сторонах, і мені стало цікаво, про що ж він думав? Це було як прекрасна метафора: Доукс мовчки стояв у кутку зовсім один, коли навколо нього люто вирувало людське життя. Якби я мав відчуття, то напевно відчував би симпатію до бідолахи. Складалося враження, ніби все, що відбувається навколо нітрохи його не стосувалося. Доукс не моргнув оком навіть тоді, коли повз нього пробігли два абсолютно голих типа з числа кубинських іммігрантів. Його погляд упав на ближній монітор в той момент, коли на ньому демонструвалася якась разюча, екзотична картинка за участю тварин. Доукс спостерігав за цим абсолютно байдуже, не проявляючи емоцій. Потім його погляд звернувся на