Читати книгу - "Інґа"

позування чоловіка. Якщо вірити листу до Ольги, вона сказала Фейошу, що той «ідіот і що в її матері точно немає гідності». «І що ви на це скажете?» — скептично запитував він Ольгу, здавалося б, із задоволенням ділячись цими принизливими фразами із матір’ю дружини{424}.

Те, що він, власне, переказав цей анекдот, хай навіть і правдивий, — жорстоко, бо Фейош мав знати, як сильно Ользі бракувало доньки. Адже раніше вони ніколи не розлучалася так надовго і не були так далеко одна від одної. Думка, що дочка — найважливіша людина в її житті — публічно її спаплюжила, певно, глибоко ранила Ольгу.

Дивно і те, що навіть коли здоров’я Інґи покращилося так, що вона могла продовжити подорож, Фейош усе ж відправив попереднього листа (але вже з цією радісною звісткою). У ньому він уточнював, якою хворою була Інґа, наче хотів помучити Ольгу нагадуванням про тендітне здоров’я її доньки, саме коли Інґа готувалася провести два наступних роки в джунглях, вочевидь, далеко від належного медичного догляду. Все це передвіщало майбутню напруженість у його шлюбі з Інґою.

Розділ 32
«Біла богиня»

Через два місяці після відправлення з Гамбурга Інґа і Фейош розпочали свою азійську експедицію в Маньчжурії, яка тоді перебувала під жорстокою окупацією Японської імперії. Інґа писала, що їм з Фейошем наказували сходити з тротуарів, щоб дати дорогу будь-якому японському солдатові, так само, як цього вимагали і від китайців{425}.

У пошуках менш напруженої атмосфери вони зайшли з вулиці на показ нового американського фільму «Добра земля» за романом Перл С. Бак, який Інґа любила читати в школі. Вона зауважила, що попри те, що історія про труднощі селянської родини була драмою, китайці в кінотеатрі голосно сміялися, дивлячись, як австрійці Пол Мюні та Луїза Райнер намагалися виглядати китайцями{426}.

Інґа обожнювала Китай та його культуру. «Колись я хотіла б повернутися туди, — казала вона. — Мені цікаво пізнавати людей. Я вірю, що вони неймовірні. Те, як вони шукають себе, варте уваги»{427}.

Перш ніж почати пошуки примітивних племен, Інґа і Фейош оглянули азійські культурні пам’ятки. У листі до Інґи після її повернення в Данію чоловік згадував їхні «довгі поїздки автом» романтичною сільською місцевістю Філіппін; як їм подобалося в японському місті Кобе, «чвакаючи арахісом», сидіти на підлозі в театрах «кенґекі» («поєдинки на мечах»); і як вони влаштовували «вечірні веселі витівки» (без уточнення, які саме) в Батавії (нині столиця Індонезії — Джакарта){428}.

Але ані тоді, ані згодом Фейош майже нічого не написав про одну велику пригоду, в якій брала участь Інґа. У розлогій лекції, яку він прочитав у Колумбійському університеті через двадцять років, Фейош навіть мимохідь не згадав ті кілька місяців, які вони з Інґою прожили серед первісних племен на островах на захід від Суматри. Але для Інґи це стало найголовнішою подією її азійського вояжу, що глибоко вразила.

В Ост-Індії було повно тих захопливих небезпек, які Інґа сподівалася знайти у цій мандрівці. На острові Сумбава вони з Фейошем відрядилися полювати на вулкані Тамбора, виверження якого у 1815 році викинуло в атмосферу так багато попелу, що створило на всій земній кулі «рік без літа». Стоячи в «оксамитовій темряві джунглів», Інґа побачила дикого кабана («який мені здався розміром зі слона»), що кинувся на мандрівників. Перш ніж вона отямилася, пролунав постріл. «Стріляв Пол, — вихвалялася вона згодом одному репортерові. — Він ніколи не хибить. Хай лиш насмілиться!»{429}

Після відпочинку в Батавії, Інґа, Фейош і знімальна група через Зондську протоку рушили на північ, до західного узбережжя Суматри, в порт Паданґ, де винайняли пароплав і допливли до західної частини острова Ніас. Кілька тамтешніх племен активно полювали за головами ще за кілька років до появи Інґи і Фейоша.

Той факт, що останній відомий випадок полювання за головами на Ніасі стався щонайменше за два роки до прибуття Інґи, згодом не завадив їй ефектно розповідати деякі історії. Вона стверджувала, що під час трапези у вождя племені у дальньому кутку його хижі помітила дивний предмет. Підійшовши, вона побачила (за її словами), що це «закопчена, зморщена, але все ще впізнавана голова рудого німця-місіонера», якого вона буцімто зустрічала раніше під час мандрів. На запитання, чому європейця спіткала така доля, вождь нібито відповів: «Погані манери»{430}.

Звісно, це сумнівна історія, з якої Інґа хотіла зробити макабричний жарт, але вона демонструє ті змішані почуття, які були в неї до тубільців. З одного боку, вони їй дуже подобалися. Такі щирі і добрі, вони випромінювали невинність втраченого раю. Але Інґа тоді все ще була дуже юною і просякнутою європейською цивілізованістю, з почуттям власної вищості, притаманним їй за будь-яких обставин.

Жорстокий норов людей Ніасу майже завжди відлякував мандрівників, тож тубільці виробили власну унікальну культуру і мову[38]. Інґу дивувало, що їхні хижі розташовувалися на високих палях серед дерев, тому села знизу здавалися майже непомітними. Вона зауважила, що єдиний шлях до такого житла пролягав вгору по дошці з надрізами, якою не міг вилізти жоден з європейців. Але аборигени з їхніми «чіпкими ногами», як їх називала Інґа, могли піднятися