Читати книгу - "Діаболік"

— Ходімо.

Я побачила обличчя Тайруса Домітріана.

Усі мої думки були про одне. Занімілими пальцями я ледве витягла його зброю, а потім через силу піднялася навкарачки.

— Що ти робиш? — здивовано запитав Тайрус.

Енміті була мертвою. А я все ще була жива. Я все ще можу рухатися, тому я завершу почате. Звестися на ноги я не змогла, тому поповзла до дверей. У мене не було часу чекати на прихід Імператора. До того часу я стечу кров’ю. Я сама прийду до нього. Очі застеляло густою темною пеленою.

— Ти не можеш навіть встати з колін. Ти ж не думаєш, що в такому стані зможеш вбити мого дядька?

— Не... підходь... буде боляче... — процідила я. А наступної миті все навколо застелила темрява, і мені назустріч помчала підлога.

Я ЗНОВУ ОПИНИЛАСЯ в сольових ваннах, навколо пінилася і текла вода. Усе тіло пульсувало від болю, і здавалося, наче це Донія страждала від болю, бо вона плакала так само, як того разу, коли консоль комп’ютера несподівано вдарила її струмом, а я нічого не могла вдіяти. Ми обидві були малими.

— Донія. Донія!

— Це твоя господиня?

Питання, яке пролунало ніби згори, змусило мене поглянути туди, і я побачила знайоме обличчя, що схилилося наді мною. На мить я відчула, як чиїсь руки підняли мене, а до щоки притиснулась груднина. Я побачила веснянки на переніссі й блідо-блакитні очі з безбарвними віями, що плавали в тумані наді мною.

А наступної миті на мене своїми широко розплющеними очима дивилася Донія, але я помітила, що вона занадто близько підійшла до тигрів. Я знала, що ці тварини ручні, а їхні інстинкти притупили за допомогою генної інженерії, але ті примітивні людські інстинкти, які властиві навіть Діаболікам, підказували мені, що в цих тварин є м’язи й сила, і вони можуть вбити Донію одним ударом.

— Не підходь до тигрів, — промовила я до неї. — Вони небезпечні.

— Ти мариш, — сказав голос Тайруса Домітріана. Він став на коліна перед ліжком, на яке щойно приніс мене, і приклав вологий рушник мені до лоба. Я не мала сил піднятися. Мої ребра ніби штрикали ножем. Хвилі жару й холоду омивали мене.

— Ти серйозно поранена. І можеш померти. Але це те, чого ти хотіла, чи не так? — хвилину він вдивлявся у моє обличчя.

А наступної миті мене оточили медичні боти, чиї генератори видували на мою шкіру слабке тепло. Мої зуби стукотіли, а думками я була з Донією: ось її очі наповнилися сльозами, коли я сказала їй називати мене лише Немезіда дан Імпірінс. Вона завжди хотіла від мене чогось більшого, але я не розуміла, чого саме, і тепер уже ніколи не зрозумію.

Тонкощі та нюанси думок, дій і відчуттів людей — справжніх людей — були поза межами мого розуміння. Можливо, у загонах нас спеціально виховували як найгірших монстрів, а можливо, там мене просто зламали, змусивши стати такою, навіть якщо це й не було закладено в мені природою...

Мене нудило, позиви до блювання не припинялися, і я забризкала кров’ю підлогу біля ліжка. Медичні боти все ще продовжували дзижчати навколо мене. Тайрус Домітріан стояв у дверях, склавши руки на грудях, і спостерігав за мною. Ясний розум і холоднокровне зважування ситуації, ознаки яких читалися на обличчі спадкоємця Домітріана, настільки відрізнялися від його повсякденного виразу обличчя, на якому грала шалена посмішка, що я не могла поєднати ці два образи у своїй голові.

— Сайдонія Імпірінс була твоєю господинею? — запитав він.

Я зрозуміла, що минули години з часу моєї сутички з Енміті. Він знову приклав рушника до мого чола.

Мене зв’язали простирадлами, що ніби душили мене. Я напружилася і спробувала піднятися, аби зрозуміти, що відбувається і де я.

— Вони гарно попрацювали, замаскувавши тебе, — сказав Тайрус, — Я підозрював, що з тобою щось не так, але я навіть не уявляв... — він криво посміхнувся. — Сенатор фон Імпірінс був далекоглядною людиною, Імпірінси завжди були розумними людьми. Це велика втрата для Імперії.

Це нагадало мені про нещодавні події і мені перехопило подих, ніби від удару. І я згадала про те, де я і що трапилося, згадала, що Сайдонія померла, позбавивши мене сенсу існування, а я навіть не змогла помститися її вбивці. Натомість я лежала тут... жива і, якби я могла плакати, я б заплакала. Але Діаболік не здатен пролити жодної сльози, і я ніяк не могла позбутися цієї огидної порожнечі й суму, що сповнювали мене всередині, тому я закричала.

З мене вирвалися жахливі, жалюгідні, тваринні крики.

Після цього я відчула вогонь, що ніби обпалював моє горло, а на зміну хвилям жару і холоду прийшло своєрідне фізичне полегшення.

Тайрус повернувся до кімнати.

— Накричалася? — відсторонено запитав він. — Навіть якщо ні, не страшно. Крики, що лунають із моєї кімнати, лише підтвердять мою погану репутацію.

Я поглянула на нього крізь злиплі повіки, біль продовжував пульсувати в моїй свідомості, але