Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

що завгодно. Побачимося в суді, — мені раптом страшенно захотілося випровадити її геть, спекатися.

— На твоєму місці я цього не робила б.

— Погрожуєш? — гостро запитав я. — Ти мені погрожуєш?

Вона не відповіла, рушила до дверей; від порога обернулася і сказала:

— І ще одне, Бренне.

— Слухаю?

— Бабисько, яке ти приставив назирати за мною… Забери її геть. Інакше я за себе не ручаюся.

— Що?! — скрикнув я, але вона вже зачинила за собою двері.

Я аж упрів, мною трусило. Не можу нічим пояснити того нападу страху, бо Ніна не сказала й не зробила нічого особливого, але вона мене налякала.

Я переповів Карі розмову з Ніною Гаґен. Вона мовчки вислухала мене, не перебиваючи.

— Що тепер думаєш, Мікаелю? Вона здатна виконати погрозу?

Я повагався мить.

— Ні… сподіваюся… Я її налякав.

— Як це тобі допоможе?

— У судах різне трапляється. Думаєш собі, що підготований свідок… який знає, що будуть важкі запитання, краще впорається зі своїм завданням. Ну, бо готовий… Але так буває не завжди. Іноді трапляється усе навпаки. Свідкові страшно, він боїться, що зринуть якісь факти, боїться незручних запитань, а тому почувається скуто, нервується, займає оборону. Відмовляється відповідати або ж стає агресивним і вибовкує зайве.

— Сподіваєшся, саме так станеться з Ніною Гаґен?

Я підвівся з стільця, збуджено заходив кухнею.

— Не знаю… Сподіваюся. Можливо… Вона не знає, що я знаю насправді.

Карі замислилася.

— Так, не знає, але й ти знаєш не так вже й багато. Тобі бракує вагомих доказів, правда?

— Бракує. І це ще не все. Щось таке дивне сказала вона насамкінець.

— Що саме?

— Звинуватила, ніби я за нею шпигую. Ніби приставив до неї жінку, яка чергує під її будинком.

Карі глянула на мене.

— А ти цього не робив?

— Ні! Звісно, ні!

— Може, вона параноїк? Ніна ж не зовсім ментально адекватна.

— Гм… Можливо…

І враз мене протяла несподівана думка. Я завмер посеред кухні, мов укопаний, і голосно вилаявся. Карі отетеріло глянула на мене.

— Мені треба пройтися, — сказав я.

— Куди?

— Потім поясню!

Розділ 37

З неба лило так, що довелося увімкнути на повну потужність склоочисники. Щітки шалено миготіли на лобовому склі, і все ж я мусив їхати дуже обережно. Нечисленні перехожі здавалися невиразними тінями на тлі суцільної дощової завіси й темряви; хвилі води з-під коліс зустрічних автомобілів накочувалися прибоєм у світлі моїх фар.

Я залишив авто за сотню метрів від будинку Ніни Гаґен. Підняв комір плаща і рушив вулицею. Навколо було темно й безлюдно. За двадцять секунд я промок наскрізь; дощівка скрапувала з волосся, стікала обличчям, я відчував, як вологість просочується через тонку тканину плаща на плечі.

Авто стояло навпроти воріт садиби Ніни Гаґен, по інший бік вулиці, як я і боявся. Зелений рено універсал, з вимкненими фарами; запотілі шибки зраджували чиюсь присутність усередині.

Я сторожко підійшов до авта з боку пасажирського сидіння, натиснув клямку й відчинив дверцята. Ірене Ґудвік здригнулася, повернула до мене голову, на обличчі — переляк і лють водночас.

— Привіт, Ірене!

Жінка оніміло дивилася на мене, але страх поволі відступав.

— Злякалися, що це Ніна вас застукала? — запитав я. — А таке цілком можливе.

Ірене мовчала.

— Гадаю, це погана ідея, Ірене! Повертайтеся ліпше додому.

На її обличчі вималювалась ображена затятість, наче в маленької дитини, яку застали в момент, коли вона робила збитки.

— Їдьте додому, Ірене, — наполіг я. — А я — за вами. Нам треба поговорити.

Нарешті жінка ворухнулася, кивнула головою. Я стояв, доки вона маневрувала, виїжджаючи з місця стоянки. Повернувшись, щоб йти до свого авта, я кинув оком на будинок Ніни Гаґен. Не можу сказати напевно, але мені здалося, ніби гойднулися штори на вікні другого поверху. Ніби хтось стояв там у темряві й виглядав надвір.

Ми пили чай, дуже міцний і дуже солоджений. Ірене дала мені рушника висушити волосся. Плащ парував на радіаторі опалення. Я відчував, як у мені наростає гнів.

— Про що ви думали, Ірене? Чого, на Бога, добивалися? — повторив я вже вчетверте, а вона вчетверте мовчки дивилася на мене.

— Ірене… Ви повинні зрозуміти…

— Вона вбила мою доньку, — раптом озвалася жінка.

— Можливо.

— Можливо? Це ж ви сказали, що вона!

— Правда, я так сказав. І мені здається, що я маю рацію. Я впевнений, що так воно й було. Але поки