Читати книгу - "Поїзд, що зник"

умовив. Ходімо до мене додому, вип’ємо по-людському. А на роботу подзвони і скажи, що тебе затримали свідком дорожньо-транспортної пригоди. Довідку я тобі дам. Хай її кадровики засклять і на стінку у себе повісять.

Я навмисне переказую у всіх деталях події того ранку. Вони аж ніяк не були пов’язані з наступною розповіддю мого друга Сироти. Але я хочу щоби молоді читачі зрозуміли, як складно було в ті далекі радянські часи двом нормальним дорослим людям спокійно посидіти і погомоніти годинку-другу за кавою, в теплі і затишку. Можливо, саме такі от побутові дрібнички, а не прагнення до високих ідеалів, з часом накопичувались аби врешті викликати в головах людей думку, що далі так жити не можна.

Олекса з мамою займали двокімнатну квартиру майже в центрі Києва у старому дореволюційному “прибутковому” будинку. Ця споруда пережила чимало потрясінь і катаклізмів. Її кілька разів перебудовували. Спочатку із розкішних квартир робили комуналки, потім комуналки перепланували на окремі квартири зі стандартним радянським метражем. Тому Олексина обитель мала чудернацький вигляд: з невеличкої прихожої троє дверей вели до житлових кімнат і туалету, а от до ванної і кухні треба було ще йти довжелезним коридорчиком завширшки з метр. Щоправда, кухня була несподівано просторою і до того ж мала балкон. Його спорудив хтось із попередників Олекси, якесь велике цабе. Бо балкон і високі скляні двері з вікнами були єдиними на глухій стіні брандмауера і здалеку нагадували гніздо якогось чудернацького птаха.

На цій кухні Олекса і проводив майже весь свій вільний час, а в маленькій кімнатці, схожій на поставлену на попа цигаркову коробку, лише спав.

Я одразу зрозумів, що мого друга щось гнітить. Він був не втомленим чи збудженим, а саме пригніченим.

- Сьогодні у нас розподіл праці. Зерна змелеш ти, а я зварю.

- Що сталося?

- Виробнича травма. Один йолоп не там, де треба, і не тоді, коли треба обрізом вимахував. Довелося вибивати з нього цю дурну звичку. Ну я й передав куті меду - трішки. Подробиці потім. Мели, цапуню, мели…

Я слухняно змолов, а мій друг заварив міцнющу каву, відсьорбнув за один раз пів чашки, скривився, допив, мовчки встав, помив чашки і джезву, запарив нову порцію і раптом запитав:

- Ти теж вважаєш, що я несповна розуму?

Я намагався звести все на жартики, мовляв, як щось і помічав у свого друга Олекси, то виключно надмір здорового глузду, а не його відсутність. Проте, Сирота відмахнувся і нарешті сказав своє знамените:

- Слухай!

Олекса Сирота.

- Слухай і одразу забувай. Бо у мене ситуація, як у тій дитячій казці. Розкажеш, що у царя роги ростуть - відрубають голову. Не розкажеш - луснеш, як та булька. Я не жартую. Бо як хтось сторонній дізнається, що я тобі все розповів, можна спокійно застрелитись. Але якщо промовчу, то лише комісують зі служби - щоправда, через психушку. Про цю установу я недаремно згадав, бо саме з неї все почалось.

Якщо бути точним, то почалося не з того дурдому, що на Куренівці, а з того, що мені влаштував замполіт. Залітає рано-поранесеньку, щуряка кабінетний - і горлає з порогу:

- Пишіть пояснювальну! Ви після вчорашнього затримання відзвітували тільки за один використаний набій.

А я, розумієш, тим часом затискаю кавомолку лівою травмованою рукою і намагаюсь правою сотворити бодай якийсь крутячий момент. До того ж так, щоб не скавчати від болю. Тому й відповідаю крізь зуби:

- Ну відзвітував. І що далі?

- А у затриманого в наявності одне поранення.

Я від усієї цієї дурні не одразу зрозумів, за що на мене партія цього разу пре, мов паровоз. Вирішив, що за перевищення межі необхідної самооборони. Починаю викручуватися. Кажу:

- Так він же на мене з обрізом попер! А в обрізі - картеч. А у мене за спиною дитячий майданчик. Так що накажете? Запрошувати його до нас на політзаняття?

Виявляється, річ не в тім, що я бандюку межи очі приклався, та ще й так, що руку собі відбив.

- Виходить - ви зробили один постріл. А у затриманого одне кульове поранення.

- Ну правильно.

- Ні, не правильно. Виходить, ви не зробили попереджувальний постріл в повітря.

Так от де піп собаку закопав!

- Аж ніяк! Зробив!

Замполіт починає туго метикувати, як це один плюс один може дорівнювати одному. Його у ве-пе-ша цього не вчили.

- Розумієте, - пояснюю я, не зморгнувши, - я вистрелив у повітря. Але затриманий в результаті цього підстрибнув - з переляку - і в повітрі перетнувся з моєю кулею.

Замполіт розуміє, що щось тут не те, але що - не доганяє. Тому вже не кричить, а верещить:

- Але ж злочинець поранений в цю… як її… в дупу!

- Так точно. В дупу. Він ду-у-уже високо підстрибнув.

Замполіт теж підстрибнув, правда, не дуже високо. І вискочив за двері. Ну от, зараз піде Старому скаржитись… І я з досади вголос надаремно пом’янув дурдом. А не треба було. Тому, що одразу після цього і пролунав телефонний дзвінок, з якого все по-справжньому і почалось.