Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

таке вже й солодке, та принаймні тут ми у безпеці. Харчів удосталь, є захист від гріверів. Тож ми не маємо права просити бігунів, ризикуючи життям, залишитися в Лабіринті на ніч. За жодних обставин. У всякім разі, не тепер. Принаймні не раніше, ніж конфігурація мурів підкаже, що прохід, нехай і тимчасовий, реально може десь відкритися.

— Наскільки ви наблизилися до розгадки?

— Важко сказати, — знизав Мінхо плечима. — Ми не знаємо, що ще можна зробити, і це неабияк гнітить. Та ми не маємо права пропустити бодай один день, адже є ймовірність, що саме цього дня прохід і справді десь відкриється. Ми не маємо права здаватися. В жодному разі.

Томас задоволено кивнув — йому імпонувала рішучість Мінхо. Хай які в них кепські справи, та якщо вони здадуться, буде ще гірше.

Мінхо витягнув із шухляди ще кілька аркушів — карти, складені за останні декілька днів. Швидко переглянувши їх, він пояснив:

— Кожен бігун відповідає за складання карт закріпленого за ним сектора. Як я казав, ми порівнювали карти за днями, тижнями й місяцями, але, по-правді, так і не знайшли ключа до розгадки. А якщо вже всю правду казати — ми навіть не знаємо, що шукати. Таке лайно, чувак. Отаке ось лайно.

— Ми не маємо права здаватися, — спокійно промовив Томас, наче під гіпнозом повторюючи те, що Мінхо сказав трохи раніше. Слово «ми» мимоволі зірвалося з язика, і хлопець зрозумів, що справді вже належить до Глейду.

— Точно, братан. Не можна здаватися, — Мінхо охайно склав папери назад, зачинив скриню і підвівся. — Гаразд, щось ми засиділися, тепер доведеться поквапитися, — перші дні ти будеш просто ходити за мною. Готовий?

Томас відчув, як нерви напружилися, а в животі залоскотало. Ось воно: більше ніякої балаканини, ніяких роздумів, — починається перший справжній похід.

— Ну… так.

— Без «ну». Готовий чи ні?

Томас глянув на Мінхо, витримавши його несподівано суворий погляд.

— Я готовий.

— Тоді побігли.

Розділ 33

Вони вийшли через Західну Браму у восьмий сектор і подолали кілька коридорів: Томас біг за Мінхо, звертаючи то праворуч, то ліворуч, і, здавалося, зовсім не замислювався про вибір напрямку. Вранішнє ранкове світло мало якийсь особливий блиск, надаючи всьому довкола — плющу, потрісканим мурам, кам’яним блокам під ногами — яскравих і чітких обрисів. Було доволі ясно, хоч до полудня залишалося ще кілька годин. Томас намагався не відставати від Мінхо, і часом йому доводилося прискорювати крок, щоб не пасти задніх.

Раптом попереду показався невеликий прямокутний прохід у довгому мурі в північному напрямку — такий собі дверний отвір без дверей. Мінхо промчав повз нього, не зменшуючи швидкості.

— Цей прохід з восьмого сектора — центральний квадрат ліворуч — веде в сектор один — верхній квадрат ліворуч. Як я сказав, Брами завжди залишаються на місці, але підхід до них може трохи відрізнятися через перетасовку стін.

Томас побіг за Мінхо у Браму, відзначивши про себе, як важко він дихає. Виною всьому нервове збудження, вирішив хлопець, скоро дихання вирівняється.

Хлопці звернули праворуч і побігли прямо по довгому коридору, минаючи кілька проходів, що відгалужувалися ліворуч. Досягнувши кінця коридору, Мінхо зменшив темп, перейшов майже на крок і, потягнувшись рукою за спину, вийняв з бічної кишені наплічника блокнот і олівець. Не зупиняючись, зробив якусь позначку і поклав усе на місце. Томасу стало цікаво, що записав Мінхо, але не встиг він розтулити рота, щоб це з’ясувати, як бігун пояснив:

— Загалом я… покладаюся на пам’ять, — в голосі Мінхо нарешті почулися ознаки навантаження. — Але приблизно кожен п’ятий поворот роблю помітки, які використовую по поверненні. Найчастіше фіксую зміни, що відбулися порівняно зі вчорашнім днем. Таким чином, використовуючи вчорашню карту, я потім швидко зможу намалювати сьогоднішню. Елементарно, чувак.

Томас був у захваті. Зі слів Мінхо складання карт і справді видавалося простим заняттям.

Вони ще трохи пробігли і досягли перетину коридорів. Перед ними були три можливі напрямки руху, та Мінхо без найменшого вагання звернув праворуч. Витягнувши з кишені ніж, він на ходу зрізав з муру великий пучок плюща, кинув його на землю собі за спину і побіг далі.

— Хлібні крихти? — поцікавився Томас, раптом згадавши стару казку. Він майже перестав дивуватися цим раптовим спалахам пам’яті.

— Хлібні крихти, — відгукнувся Мінхо. — Я — Гензель, а ти — Ґретель.

Вони бігли, дедалі заглиблюючись у Лабіринт, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Після кожного повороту Мінхо зрізав і кидав на землю трифутові обрубки плюща. Томаса вражала вправність наглядача — той робив це все на ходу, навіть не збавляючи темпу.

— Гаразд, — нарешті промовив Мінхо. Він уже дихав набагато важче. — Тепер ти.

— Що я? — Томас не очікував, що в перший день йому доведеться робити щось самостійно, окрім як бігти слідом за наглядачем і просто спостерігати.

— Зрізуй плющ. Ти повинен навчитися робити це на автоматі всю дорогу. На зворотному шляху ми підбираємо обрізки або просто відкидаємо їх ногою вбік.

Спливло доволі багато часу, перш ніж у Томаса почало виходити на ходу зрізати лози, зате він робив щось сам, чому був невимовно радий. Після перших двох спроб йому довелося наздоганяти Мінхо, втретє він порізав палець, однак десь із десятої спроби хлопець почувся цілком упевнено і на бігу зрізав лози майже так само вправно, як Мінхо.

Здолавши ще деяку відстань — Томас гадки не мав, яку саме, але припускав, що близько трьох миль, — Мінхо перейшов на крок, а потім і зовсім зупинився.

— Привал.

Він скинув наплічник на землю і дістав з нього пляшку води і яблуко.

Томаса не довелося припрошувати — він з радістю вчинив за його прикладом і з жадібністю припав до пляшки, насолоджуючись прохолодною свіжістю води, що цілющим струмочком потекла до пересохлого горла.

— Пригальмуй, — зупинив його Мінхо. — Залиш на зворотну дорогу.