Читати книгу - "Елізіум"

виволокти на ешафот і різким рухом безкарно позбавити життя. За допомогою лише фізичного насильства. Інквізиція витратила довгі роки, вивчаючи природу подібних процесів. Й створила цей заклад. Задля пом’якшення удару і для світу, і для проклятого, якого ми викидаємо з цього світу. Особливо небезпечні прокляті жіночої статі. Тому можеш не боятися. Не братиму на себе відповідальності відкрити світу маленьку скриньку Пандори між твоїх ніг. Не зроблю я цього і з низки інших причин. З жінками-проклятими все інакше. Вони охоче приймають те, що даю їм. Не вдаватимуся до подробиць, думаю, й сама здогадуєшся нащо це робиться. Коли дізнався, що ти незаймана, мав великий клопіт. Але, бачиш, впорався.

— Тож тут не буває чоловіків? Тобі не доводиться мати з ними справу?

Хто я?

— Чому ж не буває? Бувають, але значно рідше від особин жіночої статі.

— І з ними застосовуєте цей метод? — не вгамовувалася вона.

— Так — постежив він за її реакцією, — але маю для цього помічницю. Звичайно, окрім випадків, коли проклятий чоловічої статі надає перевагу собі подібним. Серед ваших таке трапляється доволі часто. Тоді роблю все сам.

— Своєрідне втихомирення? — здогадалась вона.

— Так, щось на кшталт останньої цигарки. Майже всі прагнуть пережити це наостанок. Тіло скуте відчуттям небезпеки. Очікує удару. Це наче ковток життя. Допомагає розслабитися, менше зосереджуватися на страшному. Навіть тобі допомогло.

Відчула себе в пастці. Твариною. Край прірви. Згадалася Ерікова притча. Стала шукати суниць, але ягоди відібрали. Не давали зістрибнути вниз. Тримали над прірвою, прив’язавши до виноградної лози. Стала розгойдуватися. Потягнулася до пляшки й налила трохи спиртного. Намагаючись зігрітися, стала обережно відмірювати ковтки.

Хто Я?

Поспостерігавши за нею, сказав майже ствердно:

— Любиш життя. Це видно з того, як людина п’є. Глянь, як п’єш, навіть тепер. Бачив багаторазово. Це — почерк. Майже всі п’ють одним духом, поспішають. Ти — смакуєш життя. Такі, зазвичай, не поспішають помирати.

Вона розсміялася:

— Не поспішатимемо, — налила собі ще. — Що відчуваєш, коли робиш це… Коли забираєш життя? Що відчуватимеш, опускаючи сокиру на мою шию? — враз слова стали простими.

Хто ти?

— Відчуття таїнства, — на мить замислився, — і крихкості життя. Відчуття влади. Влади завдати удару. Перервати щось. Створене Богом, — він затнувся.

— От ви й засудили себе, пане кат, і всю Інквізицію на додачу. Добрі справи робите. Тільки ліцензію забули отримати у Боженьки. Гаразд, облишмо це.

Хто ти?

— Чому ж. Цікава тема. А ти поспішаєш її змінити. Радий, що її торкнулася. Обговорімо. Не існує закритих тем. Між нами. Сьогодні. Цікавишся моєю ліцензією, моїм правом, правом Інквізиції позбавляти вас життя? Прагнеш суду, справедливості, облудності примарного двобою, що підтвердить твій офіційний статус жертви? Я — твій суддя. Скільки разів питала себе: яке вони право мають чинити зі мою таке? Я ж чиста безневинна істота, щоправда, зі здібностями, але ж безневинна. Добре. Поговорімо про істоту, яка ініціювала тебе. Ти, здається, погоджувалася прийти подивитися на його смерть, якби Інквізиція засудила його. Отже, він заслуговує на смерть. З цим погоджуєшся. На твій розсуд, це справедливо. Він — заслуговує, ти — ні. Добре. Але, водночас, ти така сама, як він. Зробив тебе подібною до себе. Чудово пам’ятаєш, на що перетворювалася тоді. Тебе, а не будь-кого іншого, обрав він. І ти дозволила злу заволодіти душею. Бо відчувала, належиш потойбіччю. Поклик переслідував тебе. І народилася ти зі здатністю до руйнування. Не могла опиратися йому, бо завжди мала на собі мітку. І водночас вважаєш себе чимось кращим за ту істоту. Усвідомлюючи, наскільки він страшний, на себе бажання не маєш подивитися? Він обрав тебе, бо мав на це право. Ти така сама, як він. Жодної відмінності між вами не бачу. Може, ти бачиш? Кривавий слід тягнеться за кожним із вас. Якби прочитала матеріали ваших справ, не питала б про ліцензію, видав мені її Боженька, чи ні. Невинні не опиняються тут. Так, я вбиваю таких, як ти. Це мій обов’язок. Моє місце, моє призначення. Не відмовляюся від нього. «Бо, врешті-решт, убивство є убивством».[14] Знайомі слова, чи не так? Чому не процитувала Еріку на кілька рядків вище? Чому захисну промову в цьому будинку почала з «планів Божества», пропустивши «Повинні ми винищувать чущовиськ», «Та хто сказав, що чудиська безсмертні?». Хто сказав?

Хто ти…

Усе!

— Це допоможе тобі вбити мене зі спокійною совістю?

— Не можна йти з такими питаннями. Там, у вічності, ти б думала — чому я не запитала того і цього, чому згаяла таку чудову нагоду? От тому зараз п’ємо каву і розмовляємо. Нащо мені зустрічатися з тобою двадцять-тридцять років потому? Не потребую зайвої роботи. Виконую свою роботу добре. І, на противагу тобі, перебуваю тут добровільно. Ти також тут не зовсім примусово, але залишимо це на потім. Тому я тут, і зроблю з тобою те, що зроблю. Це поза контекстом того, чи заслужила ти смерть. Я знайшов своє місце й радий цьому. Мені страшніше думати, що моє життя склалося б інакше. Колись мені було страшно, до того, як пощастило. Авжеж, пощастило. Ерік забув розповісти тобі дещо. Колись товаришували з ним, за часів навчання в університеті й пізніше.

— І коли ж тобі пощастило? — запитала вона.

— Гуляли ми з Еріком на черговій Інквізиторській вечірці. Я пив шампанське, роздумуючи про те, що мені, на відміну від нього, доведеться повернуться зі своєю чудовою освітою і здібностями додому — до маленького містечка на краю світу, де до скону длубатимуся в неврозах старих маразматичок. Тої миті підійшов до мене чоловік. Ми були знайомі, але доволі погано. Він спитав, чи знаю я про проект «Танатос»? Я не знав. Ерік не втаємничував мене в таке. Наступного дня я відвідав один із кабінетів знайомої тобі будівлі. Ми поговорили. Виніс звідти одне питання,