Читати книгу - "Лоліта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
"Чия це кiшка так подряпала вас, бiдного?" скрикувала стигла, м'язиста, красива жiнка — вiдразливого для мене типу, з тих, яким я надто завжди подобався — звертаючись до мене за табль-д'отом в "великому домi" пiд час обiду, пiсля якого мали початись обiцянi Лолiтi танцi. Ось чому я старався триматись подалi вiд людей, мiж тим як Лолiта, навпак, робила все можливе, щоби втягнути в свою орбiту найбiльше число потенцiйних свiдкiв.
Вона, образно кажучи, вихляла хвостиком — i навiть всiм своїм маленьким задом, як це роблять сучки — коли, було, нас допадав ощирений незнайомець i починав бадьору розмову, виходячи з порiвняння географiчних даних на номерних знаках наших машин: "Далеко ж ви заїхали!" Допитливi батьки, бажаючi викачати з Лолiти що-небудь про мене, запрошували її пiти з їх дiтьми в кiно, та я завжди за її вiдмовлявся. Ми кiлька разiв ледь не вскочили. Каскади клозетiв переслiдували мене, звичайно, в усiх наших каравансараях; та я нiколи не уявляв собi якi тонкi цi вафлянi перетинки в мотелях "сполученого" типу, допоки, якось вечором, пiсля надто гучних з мого боку стогонiв насолоди, мужське покехкування за стiною заповнило паузу так само чiтко, як начебто я сам прочистив горло; а наступного ранку, поки я пив вранiшню каву в молочному барi (Лолiта завжди спала пiзно й любила, щоб я їй приносив глечик гарячої кави в лiжко), мiй давешнiй сусiд, старий бовдур в безрамних окулярах на довгому добродiйному носi й з профспiлковим значком у петлицi, спромiгся преспокiйно втягти мене у розмову, впродовж якої поцiкавився, чи не встає моя "малжонка" так само неохоче, як i його, коли не бува вдома на фермi, й якби не гнiтило мене усвiдомлення жахної небезпеки, я б витяг багато втiхи з дивного, здивованого виразу, який з'явився на його тонкогубому обвiтреному обличчi, коли я лаконiчно сказав, сповзаючи з високого табурету, що "я, слава богу, вдовий".
Як солодко було приносити їй цю каву — й не давати її їй, допоки вона не виконає свого вранiшнього обов'язку! Яким я був вдумливим другом, яким палким батьком, яким уважним педiатром, що обслуговував усi тiлеснi потреби моєї напiвчорнявочки! Дорiкаю природi лише в одному — в тому, що я не мiг, як бажалося б, вивернути мою Лолiту навиворiт та прикласти пожадливих губ до молодої маточки, невiдомого серця, перламутрової печiнки, морського грона легенiв, пари гарненьких нирок! У надто тропiчнi днi, в липкiй задусi котеджу менi подобалось прохолодне вiдчуття шкiряного сидiння фотеля пiд моєю масивною головою. Я тримав її в себе на колiнах. Вона сидiла як звичайнiсiнька дитина, длубаючись в носi, вся захоплена легким читанням у додатку з газети, так само байдужа до прояву мого блаженства, як начебто це був зневажений предмет, на який вона сiла — примiром, черевик, або лялька, або держак ракети — й який вона не виймала з-пiд себе тiльки з лiнощiв.
Очима вона простежувала пригоди своїх коханих героїв на сторiнцi гумору (серед них була добре змальована нехлюйна дiвчинка в бiлих шкарпетинках, вилицювата й прямовита, з якою я сам не вiд того був, щоб порозважатись).
Любила вивчати подробицi на фотографiях фатальних автових зiткнень. Нiколи не сумнiвалась в реальностi мiсця, часу й обставин, буцiмто пов'язаних з рекламними знiмками голоногих красунь. I до подиву полюбляла портрети провiнцiйних дiвчат, декотрi з яких були в повному вiнчальному вбраннi, з букетами в руках й окулярами на носi.
На неї сiдала муха й прогулювалась у навкiллi її пуп'янка, або починала дослiджувати нiжнi, блiдi вiнчики сосцiв. Вона хотiла впiймати її в кулак (Шарлоттин спосiб) i за тим зверталась до роздiлу "Побачимо, як ви кмiтливi".
"Побачимо, як ви кмiтливi. Чи думаєте ви, що було б менше порушень моральностi, якби дiвчинки дотримувались деяких правил. Не грали б поблизу громадських уборних. Не брали б ласощiв вiд чужинцiв, анi запросин "проїхатись". Нотували б номер воза, який пiдбирає їх... " "...й фабричну позначку ласощiв", пiдказав я.
Вона продовжувала, вiдсуваючи щоку вiд моєї наближуваної щоки (й це був, зазнач, легкий день, о мiй читачу!) — — "Якщо не маєш олiвця, але ти вже вмiєш читати —" — "Ми", вкинув я жартома, "середньовiчнi мореплавцi, поклали в цю пляшку..." — "Якщо", повторила вона, "ти не маєш олiвця, та якщо ти вже вмiєш читати й писати — от що вiн хоче сказати, тепер розумiєш, оцупку? — то спробуй нашкрябати номер на землi при дорозi..." ... "своїми кiгтячками, Лолiто".
3.
Вона ввiйшла в мою країну, в лiлову й чорну Гумбрiю, з необережним цiкавством; вона оглянула її зi зневажливо-неприязним посмiхом; i тепер менi здавалось, що вона ладна була вiдкинути її з найзвичайнiшою огидою. Нiколи не вiбрувала вона пiд моїми перстами, й верескливий скрик ("що ти, власне кажучи, робиш?") був менi одною нагородою за намагання її розтермосити.
Чудовий свiт, пропонований їй, моя дурка зневажила на користь ницiшого фiльму, солодявого сиропу. Подумати тiльки, що обираючи мiж сосискою й Гумбертом — вона незмiнно й нещадно брала до рота перше. Не пам'ятаю, чи згадував я назву бара, де я снiдав, у попередньому роздiлi? Вiн зветься так: "Льодяна Королева". Всмiхаючись не без суму, я сказав Лолiтi: "А ти моя льодяна князiвна". Вона не добрала цього вбогого жартика.
О, не хмурнiй, читачу! Я зовсiм не прагну створити враження, що менi не давалося щастя. Ласкавий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лоліта», після закриття браузера.