Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

мій буніосе… Ви вирішили відпустити в Росію всіх нас? Усіх до одного?..

— Авжеж, — сказав губернатор. — Ви всі для мене однакові, і я не хочу тримати кого-небудь з вас і далі в ув’язненні.

— Ах, ось воно що… — прошепотів Мур розгублено. — Виходить, всіх до одного… І мене? Але я не гідний цієї великої милості, мій буніосе! Я відчуваю, що винен, так, винен перед Японією… І я ще не закінчив давати показання. Ці останні показання я мушу дати вам на самоті…

Бували хвилини, коли банькаті очі губернатора немовби вкривалися затуманеною скляною плівкою. Так було й тепер: він дивився на мічмана і, здавалось, не міг його розглядіти:

— Мої помічники вислухають ваші додаткові показання, якщо… — Він підвівся. — Якщо в них знайдеться час…

Караульний офіцер показав полоненим на двері, і вони вийшли, як звичайно, по двоє, з замка…

Мічман ішов мовчки, похиливши голову, наче розглядаючи камінці під ногами. Раз чи двічі Хлєбников зирнув на нього з почуттям того неприємного інтересу, з яким він розглядав в Африці спійману змію. І не хотілося зирнути ще раз, і все ж було цікаво. Він помітив: пухлі губи в Мура ворушились, на ніжній шкірі обличчя повиступали багрові плями. Хлєбников знав, у Мура це було ознакою надзвичайного нервового напруження. «Мабуть, остаточно переконався, — подумав штурман, — що всі підлі плани провалились… А тепер він шукатиме ще яку-небудь лазівку…» Та коли Мур заговорив, штурмана здивувала і посмішка його, і безтурботний тон:

— Химерний він, одначе, чоловічок, цей буніос!.. То домагається признань, то не бажає слухати. Я хотів признатись йому на самоті, що свідомо збивав його весь час з пантелику, просто вивірити хотів, чи здатний він дійти тями в усій цій плутанині? Тут занозиста думка була в мене: ану, лишень, буніосе, хто з нас дужчий?.. Ха-ха!.. Старий, виходить, здався? Він зрозумів, що я граю і його нервами, і чином!

Ніхто з полонених не відгукнувся на ці слова. Мур помовчав і, наддавши трохи ходи, наблизився до Головніна:

— Між іншим, Василю Михайловичу, є одна важлива справа… Теске розповів мені про це під секретом. На корабель нас переводитимуть по двоє. Їхати вам першому ні в якому разі не можна та й просто незручно… Чому? Та тому, що через вас ми зазнали стільки нещасть. І матросів не можна перших посилати: дурні вони, дуже вже дурні, те й гляди, який-небудь вибрик утнуть… Перший маю рушити я, а зі мною Олексій: адже він три роки вже в полоні, а матроси тільки по два роки… Ви самі повинні попросити японців, щоб першого відправили мене. Якщо ви не зробите цього, ви можете загинути…

— Це що за нові фокуси? — невдоволено спитав капітан.

Мур підійшов іще ближче і, торкаючись підборіддям капітанового плеча, зашепотів квапливо:

— Японці хочуть захопити Рікорда та двох офіцерів… Проллється, звичайно, кров. Вас неодмінно вб’ють. Але я умовлю Рікорда й офіцерів, щоб змінили нас тут, у тюрмі, добровільно… Вони погодяться! Я зумію їх переконати…

Головнін сміявся рідко коли. Але тепер він голосно засміявся і відсторонив мічмана плечем.

— Ці байки розказуйте хлопчакам. Та й хлопчаки не поймуть віри. Годі.

Увечері у в’язниці Федір Мур оголосив голодовку. Він голодував дві доби, а на третій день, скориставшись з того, що полонених вивели на прогулянку, знищив їхній обід.

По обіді він збожеволів. Караульні дивилися на нього спантеличено. Вимахуючи руками, бризкаючи слиною, він кричав перелякано й верескливо:

— На даху сидять японські чиновники… Чуєте? Вони весь час дорікають мені. Ось слухайте, вони кажуть: «Він їсть наш рис і п’є нашу кров!..» Вони хочуть убити мене і щоночі радяться про це з капітаном… Я не поїду до Росії, ні, не поїду!.. Я просився на службу до губернатора, а Михайло Шкаєв надіне на мене за це кайдани!..

Моряки терпіли його буйство цілу добу, але потім Хлєбников сказав йому різко:

— Федоре Федоровичу, посоромтеся легкодухості!.. Вашому божевіллю ніхто ж не вірить… Не стройте дурня.

Мічман принишк, замислився і довго сидів у куточку, замкнений і відчужений. Потім він попросив пензлик, чорнило, папір і своїм гарним, вигадливим почерком написав великими літерами: «В смерті моїй прошу нікого не винуватити»… Записку він обквітчав хрестиками й квіточками, цілим вінком незабудок, так що вийшла непогана картинка. Цю картинку він поклав на свою постіль і пішов на прогулянку у двір.

Через кілька хвилин Теске прочитав записку. Він кликнув караульних і кинувся до Мура. В далекому кутку двору, за «озером», за стеблами очерету, мічман сидів, прихилившись до нагрітої сонцем огорожі, і солодко дрімав…

Свій суворий вирок він пробував виконати тричі, але щоразу був не досить обережний: караульні відібрали в нього обривок мотузки, тупий кухонний ніж і довгий іржавий цвях, який він підніс був уже до рота, наміряючись видно проковтнути. Цвях він віддав без великого жалю, а в обід залюбки проковтнув смажене курча, подане йому з обережності без кісток.

Японський лікар, приставлений з якогось часу до Мура, відзначив, що курятина чудово подіяла на самогубця: мічман більше не робив спроб вкоротити собі віку. Тепер він повернувся до своєї попередньої ідеї, настійно вимагаючи побачення з губернатором на самоті.

6 жовтня 1813 року це побачення відбулось, і хоч до губернатора викликали всіх полонених, мічман був певен, що губернатор приділить йому час окремо. Ішов він поряд з Хлєбниковим, підтягнутий і незвичайно веселий, і чомусь лукаво позирав на Головніна. Забачивши біля замка Теске, Мур помахав йому рукою, відштовхнувши караульного, вибіг із строю і, низько схилившись перед молодим японцем, заговорив дуже тихо:

— Сподіваюсь, буніос прийме мене окремо?.. Це дуже важливо… дуже! Я маю тепер усі докази, що й полонені, і курілець, і командир «Дианы» Рікорд, усі вони — російські шпигуни…

Теске знизав плечима і ввійшов до замка.

У величезному залі зібралась цього дня вся міська знать. Святково вбраний, усміхнений, привітний губернатор вітав полонених поклоном, він тримав у руках якийсь папір, тримав дуже обережно, наче боявся його пом’яти. Теске шанобливо