Читати книгу - "Дорогами Маклая"

— парою і електрикою — й змусила їх працювати на себе в найрізноманітніших галузях. І земна куля, така досі неосяжна, неначе раптом зменшилася в своїх розмірах.

Поїзди й пароплави, що замінили диліжанси, звели, як згодом скаже Стефан Цвейг, до одного дня багатоденні мандри в минулому, а нескінченні години, що їх проводили досі в дорозі, перетворили на хвилини. «Та хоч би якими неймовірними здавалися сучасникам швидкості залізниць і пароплавів, — розмірковує він, — вони все-таки не виходили за межі, доступні розумінню. Їхні швидкості в п'ять, десять, двадцять разів перевищували відомі раніше, проте за ними можна було стежити поглядом і осягати це, здавалося б, неосяжне чудо. Але вже перші успіхи електрики, цього Геракла ще в колисці, спричинюють справжній переворот, перекреслюють усі вже встановлені технічні закони, відкидають геть усі усталені мірки».

Невидимий, але все-таки керований людиною електричний струм зробив можливою появу не тільки принципово нових видів механіки, а й такого дива, як телеграф. Щойно народжену людську думку майже тієї самої миті приймають і розуміють у будь-якій точці планети. Зруйнувалися всі колишні уявлення про час і простір, щезли відстані, що утруднювали спілкування одного народу з іншим. Людство вперше відчуло себе єдиною сім'єю, вперше усвідомило можливість не тільки швидко обмінюватись інформацією, а й негайно об'єднувати свої зусилля.

Глибока, всебічна технічна революція дала поштовх небувалому розквіту всієї науки й культури, які в свою чергу докорінно змінили ставлення людини до себе самої. Прозирнувши у заповітні таємниці природи, розкривши їх і оволодівши ними, підкоривши простір і час, людина виросла у власних очах. Вона вперше побачила себе володарем світу, вперше усвідомила гігантську силу свого розуму, здатного керувати не лише її поведінкою й ділами в межах узвичаєного розуміння людської діяльності, а й крушити, ставити собі на службу нічому не підвладні, здавалося б, сили стихій.

А коли людина така велика, що її можна порівняти з божеством, то звідки ж вона взялася на Землі? Хіба творець, хай він навіть буде втіленням благородства, зважився б створити собі конкурента?

На той час ставити так питання було блюзнірством, єрессю несосвітенною, та нікуди не подінешся: справді, звідки, якщо бог усезнавець і не може не відати, чим загрожує йому конкуренція.

Коли намагаєшся простежити історичний хід будь-якої земної цивілізації, в описах усіх часів і народів помічаєш одну характерну деталь: що ширшим стає коло знань і можливостей людини, що більше вона вміє робити, що глибше вдосконалює майстерність в усіх галузях своєї діяльності, то гостріше постають перед нею запитання — хто я? що я? звідки я? Ідеали, вірування, любов, ненависть, розум, примхи долі, життя і смерть — як усе це розгадати? Придумавши легенду про сотворіння господом богом Адама і Єви, релігія по-своєму пояснила походження людини, але вона ніколи нічого не говорила про саму людську природу, бо це вимагало конкретних наукових знань, яких священнослужителі, що будували всі свої теорії на схоластичних умовиводах, не мали, а з другого боку, розмірковування про суть людської природи могли завести надто далеко.

Мудрі і водночас темні автори й редактори Біблії не могли пояснити, чому й для чого людина прагне пізнати світ, хоча вони добре знали цю особливість людської вдачі й тому розуміли приховану в ній небезпеку. Будь-яке запитання, що потребувало предметної доказової відповіді, загрожувало поставити під удар усі біблійні догми, бо, не діставши переконливої відповіді на одне запитання, людина неминуче почала б сумніватися в незаперечності всього іншого. Тому щоб закріпити віру людини в божественний промисл і заздалегідь усунути всяку можливість критики, легенда про сотворіння Адама і Єви забарвлена нестрашним міфом про заборонний плід пізнання, скуштувавши якого пращури людства нібито прирекли себе і весь рід людський на довічні страждання. За їхній непослух бог прокляв землю, яка годує людей. І сказав Адамові: «Терни та осот родитиме вона тобі; і харчуватимешся ти польовим зелом. У поті чола їстимеш хліб, аж покіль вернешся в землю, з якої взято тебе. Земля-бо ти є і в землю повернешся».

Коли створювалися біблійні тексти, праця людини була примітивна й важка. Ніяких особливих знань вона, здавалося, не потребувала, тому автори й редактори Біблії, певно, не передбачали, що з плином часу «господнє прокляття» обернеться для людини доконечною потребою вкутати з того забороненого плоду пізнання і врешті змусить її серйозно замислитися: а чи правду рече Біблія? Якщо праця — прокляття, яке згідно з помислом божим повинне зламати гординю людини, тобто принизити її, то чому ж саме праця так возвеличила рід людський? Адже це праця, насущна потреба в поті чола свого добувати засоби для життя змусили людину пізнавати навколишній світ, поринати в таємниці природи й відкривати для себе нові й нові небосхили. І що більше трудилася людина, то ставала ще могутнішою. Пароплави, поїзди, електростанції, наповнені «живими» машинами цехи заводів і фабрик, театри, книги — все це створила людина, її розум і воля, думка й труд. І все це — прокляття? Прокляття — на благо.

Досить було зрозуміти цей суперечний здоровому глузду парадокс, щоб поставити під сумнів серйозність основних біблійних положень взагалі, в тому числі й притчі про створення світу й людини. А одринувши найчільніший божественний промисл, мимохіть одринеш і самого Всевишнього.

Але хто ж усе-таки сотворив моє первісне єство, звідки моє «я»?

Нарешті багато років просидівши над вивченням жучків-павучків і якимось чином знайшовши живий зв'язок між ними і, може, найжагучішою загадкою століття, вайлуватий тугодум Чарлз Дарвін похмуро провістив:

«Нашим предком був звір, який дихав у воді, мав плавальний міхур, великий хвіст-плавник, нерозвинений череп і був, безперечно, гермафродитом».

Виявляється, чудо, наречене людиною і так навдивовижу збудоване, попервах було жалюгідною одноклітинною амебою, — яка шляхом еволюції поступово перетворилася на і. одяного звіра, а той, вийшовши на суходіл, — на мавпу, а потім уже мавпа — на людину.

Можна уявити собі, як було сприйнято це відкриття Дарвіна, якщо воно жахнуло самого вченого. Страхіття якесь, навіть «помазаники божі», імператори й королі, — всього-на-всього далекі родичі мавпи!

Незабаром, однак, крім церковників і деяких учених упертюхів, у Західній Європі і Північній Америці дарвінізм визнали. Незважаючи на матеріалістичну суть і безумовну прогресивність нового вчення, його вважали досить зручним для «обгрунтування» найреакційніших ідей.