Читати книгу - "Російські казки"

середини отари й почав гопцювати навприсядки. Танцює, витанцьовує, ногами різні штуки виробляє, стриматися не може!

Іванко все швидше і швидше грає, а за ним і вівці, і господар швидше танцюють.

Упрів господар, піт з нього так і котиться. Червоний весь, чуб розтріпався… Не витримав, закричав:

— Агов, наймите, годі-бо грати!.. Сили більше немає!

А Іванко ніби не чує — грає та й грає!

Зупинився він нарешті й каже:

— Ой, господарю! Чи це ви?

— Я…

— Та як же ви сюди потрапили?

— Та так, забрів мимохідь…

— А кожуха навіщо вбрали?

— Та холодно ніби зранку здалося…

А сам у кущі й утік. Приплентався додому й каже дружині:

— Ну, дружино, треба нам наймита швидше випровадити по-доброму, треба йому гроші віддати…

— Чого це? Нікому не віддавали, а йому раптом віддамо…

— Не можна не віддати. Він так нас осоромить, що й на люди не зможемо поткнутися.

І розповів їй, як чабан змусив його танцювати, трохи до смерті не заморив.

Вислухала його господиня й каже:

— Ти справдешній телепень! Треба ж було тобі танцювати! Мене він не примусить. Як прийде, накажу йому грати. Подивишся, що буде.

Почав господар просити дружину:

— Коли ти таке діло затіяла, посади мене в скриню та прив’яжи на горищі до сволока, щоб мені разом з тобою не затанцювати… Годі з мене! Натанцювався я вранці, ледве ноги тягаю.

Господиня так і зробила. Посадила чоловіка у велику скриню і прив’язала на горищі до сволока. А сама чекає не дочекається, коли повернеться наймит з поля.

Увечері, щойно Іван пригнав отару, господиня й каже йому:

— Чи правда, що в тебе така дудочка є, під яку всі танцюють?

— Правда.

— Ану заграй! Якщо я затанцюю — віддамо тобі зароблене, а не затанцюю — проженемо.

— Гаразд, — каже Іванко, — хай буде по-вашому.

Дістав дудочку і почав танкової грати.

А господиня тим часом тісто місила. Не втрималася вона й пішла в танець. Танцює, а сама перекидає тісто з руки на руку. А Іванко все швидше та й швидше, все гучніше та й гучніше грає. І господиня усе швидше та й швидше танцює.

Почув дудочку й господар на горищі. Почав у своїй скрині руками та ногами ворушити, пританцьовувати. Та тісно йому там, усе головою об віко стукається. Вовтузився, вовтузився та й зірвався з перекладини разом зі скринею. Провалив головою віко, вискочив зі скрині й пішов по горищу навприсядки танцювати! З горища скотився, у хату звалився. Почав там на місці з дружиною танцювати, руками й ногами махати!

А Іванко вийшов на ґанок, сів на приступець, усе грає, не вгаває. Господар із господинею за ним на двір вискочили і давай танцювати і скакати перед ґанком.

Потомилися обоє, ледве дихають, а зупинитися не можуть. А дивлячись на них, і кури затанцювали, і вівці, і корови, й собака біля будки.

Тут Іванко встав із ґанку і граючи до воріт пішов. А за ним і всі потяглися.

Бачить господиня — кепські справи. Почала умовляти Іванка:

— Ой, наймите, годі, не грай більше! Не виходь із двору! Не ганьби перед людьми! По-чесному з тобою розрахуємось! Як і домовлялися, зароблене віддамо!

— Е ні! — каже Іванко. — Хай на вас добрі люди подивляться, хай посміються!

Вийшов він за ворота — ще гучніше заграв. А господар з господинею, з усіма коровами, вівцями та курми ще швидше затанцювали. І крутяться, і вертяться, і присідають, і підстрибують!

Збіглося все село — і старі й малі, сміються, пальцями тикають…

До самого вечора грав Іванко. Уранці одержав свій заробіток і пішов до батька, до матері. А господар з господинею в хату заховалися. Сидять і показатись на очі людям соромляться.

Чарівна каблучка

У якомусь царстві жили собі дід і баба, і був у них син Мартинко. Усе життя дід був мисливцем, бив звіра і птицю, із того жив і сім’ю годував. Настав час — захворів дід і помер. Залишився Мартинко з матір’ю, потужили-поплакали, та нічого не вдієш: мертвого назад не повернеш. Пожили з тиждень і проїли весь хліб, що в запасах був.

Бачить баба, що їсти більше нема чого, треба гроші брати, а дід залишив був їм двісті рублів. Дуже не хотілося їй скарбничку починати, та хоч як кріпилася, а починати мусила — не вмирати ж з голоду! Відрахувала сто рублів і каже синові:

— На тобі, Мартинку, сто рублів, піди попроси в сусідів коня, їдь до міста і купи хліба. Дасть Бог, якось зиму переб’ємось, а навесні будемо роботу шукати.

Мартинко випросив воза з конем і поїхав до міста. Їде він повз м’ясні лавки — галас, лайка, натовп людей. Що таке? А то м’ясники упіймали мисливського собаку, прив’язали до стовпа і б’ють його палицями — собака рветься, скавчить, відгризається… Мартинко підбіг до тих м’ясників і питає:

— Браття, за що бідного пса так б’єте немилосердно?

— Як же його не бити, — відповідають м’ясники, — коли він цілу тушу яловичини зіпсував!

— Годі, браття! Не бийте його, краще продайте мені.

— Згода, купи, — каже якийсь мужик жартома. — Давай сто рублів.

Мартинко дістав з-за пазухи сотню, відав м’ясникам, а собаку відв’язав і взяв із собою. Пес почав до нього лащитись, хвостом так і виляє: розуміє, значить, хто його від смерті порятував.

Ось приїжджає Мартинко додому, мати одразу й питає:

— Що купив, синку?

— Купив собі перше щастя.