Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Я поглянув на нього, і серце в мене стислося. Той день, коли ми з Шулею тікали, знов постав переді мною — моторошно-реальний, неначе він був тільки вчора. Я відвернувся до вікна і проковтнув клубок у горлі. А потім якимсь чужим голосом запитав:

— А Шулю… Шулю поховали?

— Так, — кивнув Тарапата і опустив очі,— коли ти втік, Зарнік лютував неймовірно…

Це ім’я відгукнулося в мені, як давно забутий зубний біль.

— Зарнік… Живий, зараза, — скривився я. — Це він убив Шулю…

— Так, — Тарапата задумливо поправив окуляри на носі,— я знаю…

— Та якби не я, з Шулею нічого б не сталося…

— Не накручуй, — заперечливо хитнув головою Тарапата, — нічого ти не міг вдіяти супроти Зарніка…

Я мовчав.

— Ти досі в собі це носиш? — з якоюсь новою для себе проникливою інтонацією запитав Тарапата.

Я схилив голову. Мені чомусь не хотілося дивитися йому в очі.

— Може, по пиву? — за деякий час тихо запропонував він.

Я мовчки кивнув і знову проковтнув клубок у горлі.

— Знаєш, в моїй нинішній роботі є деякі плюси, — удавано бадьоро вів далі Тарапата, — начальство далеко!

Він крутнувся на кріслі й, дзвякнувши ключами, відчинив величезний броньований сейф і дістав із нього дві пляшки пива. Підморгнув. Хвацько відкрив їх просто об стіл і одну простягнув мені:

— Пригощайся!

Пиво було гірке і холодне, на смак трохи схоже на мій біль. Деякий час ми мовчки пили. А коли з пивом було покінчено, Тарапата потягнувся і сказав:

— На цій роботі є ще один плюс, я можу піти додому, коли мені заманеться… Здається, у мене вдома нам буде розмовляти зручніше… А нам же є про що погомоніти?

— Певна річ, — сумно усміхнувся я.

Ми стояли з Тарапатою на балконі останнього поверху висотки і плювали вниз на величну, розкинуту як павутиння, сяючу сітку міста. Ми вже переговорили на всі теми, і на балконі вишикувалися численні порожні пляшки від пива. Тепер Тарапату потягнуло на філософію.

— Справи кепські,— він затягнувся цигаркою і провадив: — Якщо так піде далі, то слідкувати будуть за всіма. Технічні можливості вже є…

— І що, нічого не можна вдіяти? — запитав я, вдивляючись у далекий обрій запаленого нічними вогнями краєвиду.

— Я не борець… В мені немає твого запалу… — гмикнув Тарапата. — А тобі від мене велика порада. Тікай… Тікай світ за очі, куди-небудь, де тебе ніхто не знає. В якусь маленьку забуту Богом країну. Поки технології туди дійдуть, можливо, ти встигнеш пожити. Забудь про свої здібності… Заляж на дно. Тільки в цьому разі ти маєш шанс на нормальне життя.

Він знову затягнувся і дивно глянув на мене:

— А втім, ти, мабуть, не втечеш… — в його очах з’явився божевільний вогник.

— Чому? — запитав я.

— Ти вважаєш, що світ реальний? — п’яно прищуривши очі під окулярами, несподівано запитав Тарапата. І сам відповів, ледве проговорюючи слова, бо язик у нього вже остаточно заплітався: — Навколишній світ, що ти бачиш — то тільки відображення… твого внутрішнього світу. Тому втекти неможливо… Від себе не втечеш.

Я лежав на м’якому Тарапатиному дивані, дивився у темряву і ніяк не міг заснути. Сп’яну трохи крутилася голова, і думки лилися нескінченним потоком.

Я думав про наш божевільний світ, що стрімко наближався до суцільного тотального стеження за кожним. Зі всіма цими жучками та прибамбасами — чипами, вмонтованими навігаторами, таблетками… Тарапата розповів мені багато чого… Тож свободи не лишається… Ще трохи — і воля людства буде підкорена остаточно. Тільки суцільний страх буде смикати людей за ниточки. І досмикається. Всі будемо машинами вже цілком і назавжди. Раціональними, холодними, жорстокими, як Модест чи Зарнік, а може, ще гірше. Як кульгавий. Все — труба. А ті, хто смикає, не відмовляться від влади. Вони не підуть самі. Ніколи. Виходу немає…

А якщо навколишній світ — це віддзеркалення мого внутрішнього, то… від раптового прозріння мене аж трясонуло… виходить, немає ніяких шансів. І в неї теж. Я зрозумів тільки зараз, що моя прегарна золотоволоса жінка, моя Біла Богиня і є другий бік моєї особистості. І їй нічого не світить. Бо я, яким я є зараз, не збираюся зникати. Моє «я» ніколи на це не згодиться. Розчинитися в невідомому… В цю мить я відчув панічний страх. Страх темний глибинний, ірраціональний. Втратити себе? Довіритися їй? Добровільно від себе відмовитися? Ні, я не зможу пройти цією темрявою…

Але що ж тоді? Що ж тоді — прекрасний справедливий світ приречений? Біла Богиня, яку так важко побачити, так і залишиться на тому березі? І ніколи не допливе до мене? А якщо спробує, її розстріляє важка артилерія мого вмонтованого комп’ютера, який хоче все контролювати і залишитися при владі будь-якою ціною? Будь-якою, навіть ціною життя. І мені вже ніколи її не побачити… Залишиться тільки неясне відчуття, що чогось не вистачає, від якого буде тоскно на душі.

Повільна смерть, коли частини тебе відмирають і робляться механічними. Я пригадав механічну руку Зарніка. В мене шкірою пробіг мороз. Менш за все я хотів бути схожим на нього.

Але більше думати про це в мене просто забракло душевних сил. Зараз я хотів тільки одного — щоб від мене всі хоч на деякий час відчепилися. Лишили мене в спокої. Щоб не лізли в моє життя. Хіба ж я хотів багато?

Наступного дня я знову поперся до Тарапати на роботу. Він обіцяв мені допомогти поритися в архівах. Я сподівався знайти сліди таємничого зниклого ордену, до якого