Читати книгу - "Принц Ґаллії"

юнак років шістнадцяти, щойно переступивши поріг, гепнувся перед принцесами навколішки. Він був середнього зросту, стрункий, чорноокий, а його правильна риси обличчя виказували незаперечну родинну схожість з Матильдою.

— Оце він і є, — вражено прошепотіла Матильда.

— Що ви тут робите, добродію? — грізно спитала Марґарита, водночас уважно розглядаючи його.

„Гай, який красень!“ — з замилуванням подумала вона, мимохіть облизуючи губи. — „Хлопець, а ще гарніший за свою сестру… Матильда таки не даремно боялася — я справді його зіпсую. І то незабаром. А Рікардові знов доведеться чекати…“

— Ну, то що ви тут робите? — повторила Марґарита вже не так грізно.

— Смиренно прошу пробачення у ваших високостей, — відповів юнак, довірливо дивлячись їй в очі.

Принцеса всміхнулася.

„Еге! То він ще й нахаба!“

— А що ви, пане, робили до того, як зважилися просити в нас пробачення?

— О, пані, згляньтеся! Я тут нова людина і не знав про ваші звички…

— Про які мої звички?

— Ну, про вашу манеру спроваджувати придворних. Я ніяк не міг збагнути, що ж тут коїться, і боявся недоречно з’явитися перед вашими світлими очима й підвернутися вам під гарячу руку, адже ви, перепрошую пані, лютували далі нікуди. Отож я й вирішив зачекати, поки буря мине…

— А потім?

— Потім ви розговорилися…

— А ви підслухували. І не попередили нас про свою присутність. Хіба це порядно з вашого боку?

— Але ж зрозумійте мене, пані, — виправдовувався юнак. — Ви розмовляли про такі речі… е-е, не призначені для стороннього вуха, що я визнав за краще не бентежити вас своєю появою.

— Яка делікатність! — саркастично промовила Марґарита, кинувши швидкий погляд на зніяковілу Бланку. — Отже, ви все чули… пане де Монтіні, як я розумію?

— Атож, пані. І я, далебі, не знаю, що мені робити.

— Передусім підвестися з колін, — порадила Марґарита, пом’якшуючи тон.

Монтіні, не зволікаючи, виконав цей наказ. А наварська принцеса тим часом продовжувала:

— І хоч ваша поведінка, пане, була небездоганна, особливо це стосується того, що ви підглядали за нами, а мотивація вашого вчинку досить таки спірна, я все ж пробачаю вас. Сподіваюсь, моя кастильська кузина приєднається до мене — за умови, певна річ, що ви негайно забудете все ненароком почуте вами.

Бланка ствердно кивнула, крадькома розглядаючи Монтіні. У відповідь юнак кинув на Бланку вбивчий погляд своїх красивих чорних очей і шанобливо вклонився.

— Милостиві пані, я не можу ручатися, що забуду про вашу розмову, та разом з тим запевняю, що ніхто, крім ваших високостей, не примусить мене згадати бодай слово з неї.

Це слід було розуміти так: „Розповісти, я нікому не розповім, проте ніхто не заборонить мені скористатися почутим у власних цілях.“

— Гаразд, — сказала Марґарита, взявши до уваги хитрість Монтіні. — Прошу сідати, пане.

Юнак влаштувався на вказаному наварською принцесою невисокому ослінчику за два кроки від канапи, але при цьому, ніби випадково, сів так, щоб прямісінько перед його очима була принцеса кастильська. Завваживши це, Марґарита нишком усміхнулася.

— Якщо пам’ять не зраджує мене, — озвалася Бланка, перша порушивши мовчанку, — вас звати Етьєн.

— Так, пані, Етьєн. Правда, відтоді як наша родина отримала спадок і переїхала з Блуа до Русильйону, моє ім’я часто переінакшують на ґалльський лад — Стефано[24]. — Він усміхнувся. — Отож я й сам гаразд не знаю, як мене звати насправді.

— З власними іменами часом виникає хіба ж така плутанина, — жваво підхопила Бланка, невідь-чому шаріючись. — Наприклад, кастильське Хайме французькою вимовляється Жак, ґалльською та італійською Жакомо, а в біблійному варіанті — Яків. Мій духівник, до речі, ваш тезка, падре Естебан, якось розповідав мені, що Ісуса Христа єврейською звали Єшуа…

Марґарита слухала кузину з дедалі зростаючим подивом. Власне, було б неправдою стверджувати, що Бланка цуралася чоловіків. Вона була дівчина дуже товариська, навіть балакуча, і полюбляла спілкуватися з цікавими людьми, без різниці віку та статі, а розмови про серйозні речі взагалі охочіше вела з чоловіками, які були ближчими їй за складом розуму, аніж більшість жінок. Проте зараз у її поведінці відчувалося щось таке, що примусило Марґариту насторожитися. Це „щось“ було на перший погляд незначне, майже непомітне, але надзвичайне важливе.

„Безумовно, він сподобався Бланці,“ — вирішила Марґарита. — „До того ж він застав її зненацька, підслухавши, як вона ділилася зі мною своїми печалями, ніби зустрів її голу на річці. І якщо він не дурень… А він точно не дурень. Он як пряде її очима, кує залізо, поки гаряче, добиває бідолашну. Що ж, недарма кажуть, що кожне лихо не без добра.“ — Про себе принцеса зітхнула. — „Схоже, мені доведеться поступитися ним Бланці. Шкода, звісно, він милий хлопець, і ми з ним могли б дуже приємно порозважатися. Але чого не зробиш для найкращої подруги… А Рікардові, можна сказати, пощастило.“

Тим часом розмова від Ісуса Христа, якого насправді звали Єшуа, звернулася на гоніння перших християн. Принагідно було згадано про імператора Нерона, який у пошуках натхнення звелів підпалити Рим, щоб, дивлячись на охоплене вогнем місто, оспівати падіння стародавньої Трої. Відтак природним чином сплила сама Троя з прекрасною Геленою, авантюрником Парисом та сумнозвісним яблуком незгоди. Тут Марґарита злякалася, що Бланка, чого доброго, візьметься цитувати Овідія або Верґілія, і квапливо втрутилася — важкий та пишномовний стиль давньоримської поезії наганяв на неї нудьгу.

— Пане де Монтіні, — сказала вона. — У мене таке враження, що ми з вами вже зустрічалися. Може, це тому, що ви дуже схожі на Матильду?

— Не тільки тому, пані, — відповів Етьєн. — Ви й справді могли бачити мене, коли йшли до государя батька вашого.

— Авжеж, згадала. Це було в ґалереї. Ви ще стояли, як укопаний, і навіть не вклонилися мені.

— Ох, пані!— винувато мовив Монтіні. — Всіляко перепрошую за мою неґречність. Але будьте