Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

чиста джерельна вода.

Після важкого переходу, після нестерпної спеки сон швидко здолав мандрівників.

АПІАКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ

Олесеві не спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємничим шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Спросонку покрикували мавпи.

Раптом Олесь насторожився, йому почулось, ніби десь недалеко жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразним.

Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?

— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись у своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів. Знову донеслося жалібне скигління. — Послухайте, хтось плаче!

Заворушився Бунч.

Професор крізь сон хрипко спитав:

— Що сталося?

— Хтось плаче… послухай, он там…

Біля Олесевого гамака несподівано виросла струнка постать Тумаяуа. Індіянин заспокійливо доторкнувся плеча свого білолицього друга. Тривожитись не варто. Ніхто не плаче.

— Але ж ти послухай, — з образою в голосі прошепотів хлопець.

— То плаче маканілья, пальма маканілья.

Професор коротко пояснив із свого гамака:

— Тумаяуа має рацію. То стогне під вітром пальма маканілья. Надто ночами, серед сторожкої тиші, ті звуки дуже схожі на ридання. А взагалі, як бачиш, у цій країні плачуть не тільки люди, а й дерева.

…Минула година, друга. Сон тікав од Крутояра. Під москітеро важко дихалось. Чувся монотонний шум листя. Крізь сітку було видно безконечний розсип зірок. Професор дивився на далекі зоряні світи, і йому здавалося, наче від них повіває на нього прохолодою вічності.

Нараз Крутояр почув чиїсь вкрадливі кроки. Хтось наближався до табору. Мавпи на деревах, відчувши небезпеку, замовкли.

Професор напружив слух. Хто підкрадався до них? Друг чи ворог?

Звівшись на лікоть, Крутояр побачив неподалік од пальмового гайка людську постать. Власне, він угледів тільки силует. Професор закляк від напруження. Небезпека здалася йому такою реальною, що він на кілька хвилин втратив самовладання.

В цю мить з-за далекого лісу виткнувся ріжок місяця, й одразу ж тьмяне, світло вихопило з пітьми чіткі обриси людини. До табору обережно підкрадається індіянин з луком і пучком стріл у лівій руці. Правою рукою він ніби промацував поперед себе пітьму.

Людина час од часу присідала і довго вдивлялася в бік пальмового гайка. Потім знову підводилась і ступала кілька нечутних кроків. Місячне проміння виблискувало на її голому тілі.

Не могло бути сумніву: до табору наближався ворог. “Невже Палехо не поставив нікого на варту? — подумав Крутояр. — Дивно, індіяни ж такі обережні”.

Професор обережно витягнув з-під подушки револьвер, схилився до землі і почав нишком вилазити з гамака. В той же час його очі невідривно стежили за ворогом. Чорна постать завмерла біля дерева, причаїлась, наслухається. В професоровім серці закипає гнів, руки по-молодечому напружуються. Зараз, зараз він його…

І раптом звідкись збоку, наче вітер, вилітає Тумаяуа. Ось хто був на чатах! Ось він, молодчина, давно, певно, вистежив необачного лазутчика, добре приловчився і, вибравши слушну мить, звалив його на землю. Борюкаються, лупцюють один одного, стогнуть від натуги. Від озерця біжать сини Палехо, на галявині метушня, удари, притишені вигуки…

— Тумаяуа! — кидається вперед професор. — Де ти?

Юнак стоїть з опущеними руками, очі йому горять лихим завзяттям. Ворога немає. Втік. Чути даленіючий тупіт ніг.

Весь табір на ногах. Старший із синів вождя — Лупу — опустився навколішки й почав розглядати сліди, які залишив після себе зловісний гість. Він припав до землі і, ніби мисливський собака, обнюхував кожен камінчик.

Бунч бідкався коло речей. До Крутояра доносилось його монотонне бурмотіння, в якому можна було вловити лише одне слово: кінець! Потім опасиста постать Бунча м’ячем викотилася з-за бамбукових заростей, і Крутояр зовсім виразно почув його ремствування:

— Кінець нашому життю! Кінець! Нащо ми встряли в цю історію?

Тим часом старший син Лупу, вивчивши сліди, схвильовано глянув на батька й ледве чутно вимовив:

— Ганкаур!

Старий вождь мимоволі потягнувся до лука. Тумаяуа ввібрав голову в плечі й нагороїжився, як дика лісова кішка. Ганкаур! Тривожний шепіт вітерцем пронісся між індіянами. На їхніх обличчях проступив страх.

— Поясніть мені, в чому річ? — звернувся до Тумаяуа професор.

— Нічого не знаю, сеньйоре, — все ще важко відсапуючись, мовив Тумаяуа. — Лупу побачив на землі слід людей апіака… він знайшов стрілу їхнього воїна, змочену кураре.

— Очевидно, той загубив її?

— Ні, сеньйоре, апіака завжди лишають після себе отруєні стріли, коли хочуть зробити бойовий виклик своєму ворогові.

— Значить, апіака йдуть по нашому сліду? — враз спохмурнівши, мовив професор.

Тумаяуа нічого не відповів йому і підійшов до батька. Індіяни почали радитись. Вони говорили між собою швидко, пристрасно, інколи сперечаючись, інколи ствердно хитаючи головами. Раз по раз старий вождь Палехо показував рукою кудись у темряву і промовляв зловісне слово “Ганкаур”.

Кожна хвилина тепер вирішувала їхню долю.

Тумаяуа наблизився до Крутояра.

— Могутній касік людей арекуна, — заговорив він у невластивій для нього урочистій формі, — негайно вирушає в дорогу.

Через кілька хвилин були розтриножені й завантажені віслюки й коні, і маленький загін знявся з місця. Вождь Палехо і двоє його синів їхали в голові колони. Тумаяуа, його старший брат Лупу і Самсонов прикривали колону ззаду.

Посувалися швидко, в