Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

міг чекати повернення нікому не відомого предка, в якого немає нащадків? І все ж сталося неймовірне…

Тристан замовк. Сірано не підганяв — бачив, як тяжко дається йому те одкровення.

— Треба знати соляріїв, щоб збагнути: тільки-но надійшов до планети магнітний сигнал про мій приліт, знайшлася серед них дивовижно ніжна Ольда. Вона відшукала моє зображення на камені і, уяви собі, вирішила стати моєю подругою.

— О! Жінки завше — загадка…

— Розгадка полягала в тому, що, опинившись серед тих, хто мене зустрічав, вона одразу вразила своєю схожістю з божествами сучасників Сократа. Вони витесували їхні зображення із каменю, створюючи шедеври краси. Перебуваючи під впливом земних уявлень, я побачив на Солярії живу богиню моїх землян. Якщо солярійці й цікавилися мною, як посланцем минулого, як знавцем чужого зоряного світу, що може збагатити науку Солярії, то Ольда побачила в мені героя.

— І стала твоєю дружиною?

— А хіба б ти, Сірано, встояв?

— Не знаю. Мені не доводилося витримувати боротьби із самим собою. Пам’ятаю, коли кардинал Рішельє велів з’явитися до його палацу, в одному залі я замилувався старовинною статуєю. До того я захоплювався античними філософами, схилявся перед античністю взагалі і ту богиню згодом побачив уві сні.

— Тоді ти зрозумієш мене. Ми прожили з Ольдою десять солярійських років у безхмарному щасті…

Значення цих слів Сірано збагнув пізніше. А тепер уважно слухав.

— У нас народилася донька Ельда. Ми ростили її лише рік (два земних), а потім віддали на виховання кращим умам планети.

— І ти розлучився зі своєю богинею? — обережно спитав Сірано.

— Над усе в житті у соляріїв — обов’язок. Ти знаєш, що це таке. На щастя, тобі ще не знайомий гострий біль внутрішньої боротьби, коли я мусив летіти на Землю, як її знавець і учасник “Місії Розуму і Серця”. Уявляєш, якою дорогою ціною я знайшов тебе, аби стати твоїм Демонієм. Скільки поневірянь по Франції й Англії в роки вашої почварливої релігійної війни!

— За це я шаную тебе, Тристане! Скажи-но, ти радієш, передчуваючи близьке прибуття на свою батьківщину?

— Інколи мені хочеться, Сірано, щоб усе це було тільки моїм сном.

— Тристане! І я мовби перебуваю в такому стані. Здається, й досі не можу прокинутися.

На Солярії їх ніхто не чекав. Крізь незвичний барвистий туман виднілося поросле невідомою травою поле.

— Нас скоро помітять, — запевнив Тристан, коли вони вийшли з ракети.

У Парижі Сірано звик бачити карети, запряжені кіньми попарно цугом. І раптом — по рівному полю котить карета без запряги!

Візник, схожий на Тристана, але трохи молодший, жваво заговорив до них незрозумілою мовою, делікатно не виказуючи свого інтересу до Сірано. Потім повіз прибулих своєю самокатною каретою у місто, де будинки стояли один на одному, здіймаючись незліченними ярусами в рожеві напівпрозорі хмари.

Зненацька Сірано угледів коня! Звичайнісінького земного коня!

Чи не сон це? А може, Тристан два тисячоліття тому привіз із Стародавньої Греції на Солярію лошат?

Вгадавши думки свого учня, Лоремітт стримано кивнув. Він вочевидь хвилювався — знову ковтнув цілющу крупинку.

Нарешті карета зупинилася біля одного з будинків. Перехожі, зодягнені в легкі шати, здивовано розглядали Сірано — надто недоладний вигляд мав він у своєму паризькому костюмі.

Сірано встиг помітити, що день тут коротший, ніж земний. Швидко вечоріло. Світило, що ховалося за горизонтом, як і на Землі, було в рожевому серпанку. А в бузковому небі одразу з’явилося два місяці — великий повний і менший, щербатий, що завис просто над головою.

Вони ввійшли до під’їзду, і ліфт стрімко поніс їх у піднебесся, до колишньої Тристанової оселі.

Подумки Сірано намагався уявити Ольду. Як вона зустріне свого судженого, котрий залишив її заради обов’язку? Земні жінки такого не вибачають…

Ліфт загальмував. З вікна Сірано розглядав панораму, яка розкинулася внизу, і шкодував, що не може пропливти над парками, вулицями, водоймищами. Він стис Тристанову руку, намагаючись хоч якось збадьорити його перед зустріччю з дружиною.

Ось двері розчинилися: на порозі застигла Ольда, мов жива статуя, якою Сірано марив після відвідин палацу кардинала Рішельє. Витончені риси обличчя — прямий ніс, що продовжував лінію чола, ніжні щоки, тремтливі губи і волошкові очі, в яких відбивалися і радість, і подив, і ляк, коли вона, незважаючи на гостя, припала до Тристана і вже зовсім по земному заридала.

З того, як Ольда схлипувала і горнулася до чоловіка, Сірано зрозумів: вона вірно ждала свого героя. І зайві були якісь слова та запевнення — обоє переживали прекрасну і щасливу мить довгожданої зустрічі.

Першим заговорив Тристан, по-давньогрецькому пояснив, що його супроводжує друг із далекої планети Земля.

Ольда привіталася до Сірано. Виявляється, вона вивчила земну мову і лише нею спілкувалася з Тристаном усі спільно прожиті роки.

Сірано скинув свого капелюха з пір’їною, зніяковіло відійшов убік і раптом відчув на собі чийсь допитливий погляд. Біля дверей стояла тендітна дівчина з білявим, схожим на Ольдине, але по-справжньому неземним обличчям.

— Як довго тривав цей ранок і день виростав світлоносний! — сказала, немов проспівала, вона гомерівський рядок.

Отже, і вона, Ельда, дочка Тристана й Ольди, так само володіє земною мовою?

Ельда наблизилась до Сірано, простягла до нього руки:

— Хай щастя та радість соляріїв торкнуться і гостя з Землі.

Сірано здивувався, як вона, наслідуючи земних поетів, дотрималася в цих словах гекзаметра. Серце забилося дужче, він покірно схилив голову, поправив на лобі пов’язку. Нараз згадав індіанську легенду про те, як “сини неба входили до дочок людських…”