Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

і прошу, а—аби в—він зволив в—вислухати мене.

Негр мовчки кивнув головою й зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки віддав гаманець Мусі і тут же, вхопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив на землю, а потім з такою силою вдарив дверима, що будинок Надир—бея аж захитався — ніби в нього тільки—но бабахнуло громом.

— А щ—щоб г—грім ударив у т—твою г—голову, щ—щоби б—блискавиці т—твою б—бороду с—спалили, — застогнав Муса і, заскреготівши зубами, бігцем кинувся додому…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
що оповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину та про його незвичайні пригоди

Виступати мали на світанні.

Ще звечора поклали в судна всі потрібні припаси: їжу, одяг, набої, порох. Тільки зброя була при козаках.

Отже на світанні загримлять бубни, оживе Січ. Кільканадцять тисяч козаків займуть свої місця у трьохстах чайках — і вдарять міцні дубові весла по тільки—но скреслому Дніпру.

Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:

— Візьміть мене з собою! У відповідь чув одне:

— Сиди тут. Малий ще.

Яремкові хотілося плакати. Але він стримувався. Він благав:

— Ну, візьміть мене! Я вам буду там потрібен. Робитиму все, що накажете. Я сильний. Візьміть мене…

— Не візьмемо… Йди до Олександра. Як він візьме, тоді…

Добився Яремко й до Олександра. А той вислухав, подивився втомленими очима на хлопця й мовив:

— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.

— А чого то мене треба берегти?

— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так страшно. Я прожив уже сорок літ. А ти? Ти й п'ятнадцяти не маєш. У тебе все ще попереду. Ще навоюєшся.

— Візьміть мене зараз.

— Не візьму. Оце й усе.

Сльози кипіли в душі, руки самі стискалися в кулаки.

— Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві? Реке Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт.[111]

Підвів голову — Клюсик іде. Мабуть, учора десь добряче випив, бо сьогодні аж зелений.

— Та… — махнув рукою Яремко. — Іди ти з своєю латиною під три…

— А все—таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі — горребіле дікту,[112] а мені — мізерабіле візу?[113]

— У похід не беруть.

— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під кирпою. І тут же — урочисто: — Віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа.[114]

— Та йдіть ви! — і Яремко рушив далі. Та тут же гепнув на землю. То чортів Клюсик ногу підставив.

— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.

— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали тоненькі вусики. — Як тебе скажений собака вкусив — узвару з дрику напийся — допомагає. Ой, та почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене…

— Не хочу!..

— Ти хочеш іти в похід?

— Ага! — Яремкові кулаки опустилися.

— Так от. Дістань мені сулію горілки — і я тебе візьму в похід. Поїдеш турка бити, туркеню красиву впіймаєш — жінкою тобі стане. Тільки охрести її спочатку. Знаєш, як це робиться?

— Ні!

— Ну, так дістань мені сулію горілки — і тоді все знатимеш.

— Як же я тобі її дістану?

Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючі бісики забігали.

— Як же ти будеш діставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки не годен дістати?

Після такої насмішки підеш на все.

Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув із себе майже нову (в Києві Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Іцика відерну сулію з горілкою.

— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти думаєш горілкою грітися? — захихикав Іцик.

— Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю.

— О, то славний пан козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іцика.

— Тихо мені тут! Туум — дісцере! — гарикнув латиною Яремко.

— Вах—вах—вах! — ударив рукою об руку, Іцик. — Ах, який розумний козак!

…Клюсик, побачивши горілку, розцвів од радощів, аж кулаком по чоботу вдарив:

— Оце козак! Віртус імітаціоне дігна ест… Штани проп'є, а своє докаже! Ходімо до наших хлопців — разом вип'ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.

— Я уже в Недайборща питав, не дозволяє.

— Подумаєш, велике цабе твій Недайборщ! Він і не знатиме нічого. Та він з нами й не пливе. Він з Олександром Чорногорцем в одній чайці.

З десяток хлопців—козаків, Клюсикових друзяк, видудлили оту сулію за якусь годину.

Пригощали Яремка, але він не хотів: «Уп'юся, а ви мене тут кинете!»

Закивали головами: диви, яке хитре.

— От що, хлопче, будемо робити. Перед світом ти залазиш у нашу чайку — вона стоїть двадцять третьою від каменя. На кормі є такий тайничок — туди ми здобич складаємо