Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

— Значить, шукаєте? Ну й слава богу. А то у нас народ цікавиться. Ось, гляньте самі.

Вона подала Сергєєву товсту книгу в масивній шкіряній оправі. «Книга відгуків», — прочитав він тиснений напис.

Погортавши її сторінки, списані різними почерками і різними мовами, Олег Миколайович хотів повернути книгу доглядачці, але його увагу привернув досить категоричний запис: «Палац не можна вважати відновленим, поки в ньому немає янтарної кімнати та інших цінностей, украдених фашистами. Треба повернути їх неодмінно. Алексєєва, 30 серпня 1958 року».

Сергєєв читав далі.

«Спасибі людям, які врятували від фашистів частину експонатів! Дуже цікаві речі зібрано тут».

«Експозиція справляє велике враження. Якщо навіть те, що збереглося, таке чудове, то можна собі уявити, який прекрасний палац був колись і буде після відновлення».

«Не можна без гніву дивитися на руїни палацу. Які варвари! Ми боротимемось за мир, щоб усе це не повторилося знову!»

Записів було кілька сотень. І це за один тільки місяць! Значить, люди йдуть, значить, їм потрібна виставка!

«Я не врахував головного, — сумно посміхнувся Олег Миколайович. — Не всім людям на землі давно минуло тридцять. Є і значно молодші… Вони не бачили того, що довелося бачити нам, не бачили ні Катерининського палацу, ні неушкодженого війною парку…»

Сергєєв знову погортав альбом.

«Ми, студенти Ленінградського технологічного інституту, були на практиці у Калінінграді. Довідалися від місцевих жителів, немовби янтарна кімната з Катерининського палацу знаходиться у підземеллі, вірніше десь у підземному ході Кенігсберг — Берлін (нібито недалеко від Королівського замка). Цікаво, чи правда це?

Тимошенко та інші. 7 вересня 1958 року».

Олег Миколайович посміхнувся: «І сюди проникли ці байки про підземелля!..»

Виписавши деякі рядки з книги, Сергєєв пішов далі. Він уважно оглядав зали. У другому відділі виставки було зібрано документи надзвичайної сили: знімки зруйнованого, пограбованого гітлерівцями палацу, матеріали про те, як колектив працівників по камінчику, по малюсіньких деталях збирав те, що уціліло від пожеж. Сергєєв побачив численні проекти відбудови палацу, окремих його частин і приміщень, прочитав пояснювальні таблички і ще раз подумав: «Ні, виставка потрібна, дуже потрібна!»

Перед від'їздом Софія Федорівна довго водила його по палацу. Майже всюди кипіла робота. Виявилося, що вже за планом найближчого року п'ять зал мають набрати свого колишнього вигляду. Гостеві показали клапті шовку з синіми узорами, виготовленого на московській фабриці: він точно повторював старовинну оббивку однієї вітальні; показали, як відроджується візерунок паркету в другій кімнаті, ознайомили з архітектурно-планувальними завданнями, повідомили, що на реставрацію самих тільки фасадів палацу держава асигнувала десять мільйонів карбованців.

— Кажуть, у вас, в Калінінградській області, видобувається дуже багато янтарю, — сказала на прощання Софія Федорівна. — От ми і мріємо: зробити хоча б зменшену копію янтарної кімнати, поки її не знайшли…

Сергєєв прокинувся сьогодні набагато раніше, ніж звичайно. Відчинив вікно, і одразу в кімнату полилися солодкі пахощі бузку.

«Піду погуляю годинку, — вирішив Олег Миколайович, — а потім — до роботи».

Він швидко вдягнувся і легко вистрибнув через вікно у садок. Холодні краплі роси облили його з голови до ніг, наскрізь промочивши сорочку і світлі штани. Олег Миколайович пощулився і засміявся. Потім відламав важку гілку бузку і вийшов на вулицю.

Вузька стежка привела його до форту. Кожного дня Олег Миколайович проходив і проїздив поблизу, і кожного разу в пам'яті поставали грізні квітневі дні сорок п'ятого, коли командир батальйону Сергєєв штурмував останні опорні пункти ворога у зруйнованому, спаленому Кенігсберзі.

Минуло чотирнадцять років. Тільки ледь помітний напис на стіні форту, чванливий напис з кількох слів: «Дойче, геденкет унзерен колоніен!»[20] —нагадує про те, що відійшло і не вернеться сюди ніколи. Відійшло і не вернеться…

Сергєєву пригадався погожий ранок 30 квітня 1956 року. Тисячі калінінградців слухали тоді в аеропорту виступ Микити Сергійовича Хрущова, який щойно повернувся з поїздки до Англії. Тисячі городян палко аплодували Першому секретареві Центрального Комітету у відповідь на його слова:

— Хай живуть радянські люди, які заселили ці землі, що навіки залишаться соціалістичними!

Ось як іноді буває: одна фраза раптом осяває те, що досі лишалося неусвідомленим по-справжньому.

«А й справді, попрацювали на славу, — міркував Олег Миколайович, задумливо поглядаючи на ліниву воду каналу. — Скільки понабудували! Тільки жилої площі стало тепер вдвічі більше, ніж дісталося нам після війни. А підприємства! Вагонобудівний завод, ливарно-механічний, рибоконсервний, баштових кранів, торговельного машинобудування… Лише заводів десятків зо два. І фабрики — меблева, трикотажна…»

Сергєєв шпурнув у червону стіну форту голиш. Не долетівши, камінь булькнув у воду, швидкі кола пробігли сонною поверхнею і розтанули. Олег Миколайович пішов далі. Забута гілка бузку лишилася на високому схилі берега.

Минувши трамвайну зупинку, на якій уже стояло двоє ранніх пасажирів, Олег Миколайович вийшов до Верхнього озера. У цьому році його вирішили — вперше після війни — очистити від сміття і мотлоху. Кілька днів тому воду почали спускати, і тепер вона повільно спадала, оголюючи мулисте дно, вкрите корчами, камінням, рештками розбитої техніки. Вдень на мілинах копошилися всюдисущі хлопчаки, посередині озера сиділи у човнах зосереджені рибалки. Тепер тут безлюдно. Тільки якийсь неспокійний рибалка повільно вигрібав на середину.

«Хто він? — подумав Сергєєв, поглядаючи на непосидющого вудильника. — Інженер з трикотажної фабрики? Чи слюсар з ремонтно-механічного? А може, вчитель двадцять п'ятої школи? Звідки він приїхав сюди — з Москви, Пскова, Вологди чи Удмуртії? Цього я не знаю. Та це й не має значення. Важливо інше: обжився чоловік, не відчуває себе тут ні гостем, ні тимчасовим пожильцем. Придбав човен, а можливо й будиночок собі звів. Словом, влаштувався тут міцно. Надовго. Назавжди. Отакі, як він, неквапливі, небалакучі хазяйновиті люди й будували це місто, воскрешали його — будинок за будинком, квартал за кварталом,