Читати книгу - "Робінзон Крузо, Даніель Дефо"

тут недовго; в усякому разі, я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як виходило за моїми підрахунками) мого перебування на острові я мав з ними дуже дивну зустріч, про що буде розказано у своєму місці.

Ці п’ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я погано спав, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо про це.

В середині травня, а саме 16-го (якщо вірити моєму вбогому дерев’яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє своє становище, я читав Біблію, коли раптом почув звук гарматного пострілу, як мені здалося, з боку моря.

Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, які доля посилала мені досі. Іншими були й думки, збуджені в мені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як переді мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном.

Я здогадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище і що десь недалеко в другий корабель, у якого він просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я зберіг цілковите самовладання і встиг зміркувати, що коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілося, що з корабля - коли це справді був корабель - не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того самого боку. Всю ніч до світанку я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, з східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то вітрило, чи то снасть судна,- я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що й досі не розвіявся.

Весь день я спостерігав за предметом, що виднівся в морі, і невдовзі пересвідчився, що він не рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, як мені кортіло якомога швидше перевірити, чи моя гадка правильна; я схопив рушницю й побіг на південно-східний берег, до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось, і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразився вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від однієї з найстрашніших небезпек, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть, ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східний і східно-північно-східний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратися до берега. Але та обставина, що там стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навела мені на думку безліч припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але через високі хвилі шлюпку перекинуло, а її екіпаж потонув. То мені здавалось, що вони позбулися всіх своїх шлюпок ще перед аварією, а це могло трапитись з багатьох причин: наприклад, при великому хвилюванні на морі, коли судно заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати за борт. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одним курсом, і що, почувши сигнальні постріли, ці останні кораблі підібрали всіх людей, які були на ньому. Нарешті, могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж попав у згадану вище течію, його винесло у відкрите море на певну смерть, і тепер ці нещасні вмирають з голоду й готові з’їсти один одного.

А що все це були прості здогадки, то в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати провидінню, що так невсипуще дбало про мене, покинутого та самотнього, і призначило так, що з екіпажів двох кораблів, які зазнали аварії біля цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове підтвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться, за що дякувати провидінню, якщо ми почнемо порівнювати його із становищем ще жахливішим.

Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з людей пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх підібрало інше судно, яке було поблизу.

Та це була тільки можливість, і то дуже невелика; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопило мене, коли я побачив корабель. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: «Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б говорити». Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, зрушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, але силою уяви оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпним.

Таке було й моє жагуче бажання, щоб