Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Борислав сміється, Франко І. Я.

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 86
Перейти на сторінку:
Се не мій ро­зум, ку­ди ме­ні!

Леон пох­ва­лив Бе­не­дя за то­ту ра­ду і до­дав, що до за­ря­ду та­кою ка­сою кон­че тре­ба виб­ра­ти ко­го з письмен­них предп­риємців, кот­рий би умів вес­ти ра­хун­ки, і що тре­ба уло­жи­ти ста­ту­ти тої ка­си і по­да­ти їх до зат­верд­жен­ня на­міс­ницт­ву. До­дав на­віть, що він сам го­тов їм о та­кі ста­ту­ти пос­та­ра­ти­ся, за що Бе­недьо йо­му на­пе­ред по­дя­ку­вав. На тім во­ни й ро­зій­шли­ся. Бе­недьові прик­ро бу­ло, що він му­сив бре­ха­ти пе­ред Ле­оном,- але що ді­яти, ко­ли го­ді бу­ло інак­ше. А Ле­он ві­дій­шов ра­діс­ний, по­чу­ва­ючи се­бе бог зна яким лі­бе­ра­лом, кот­рий ось, мов­ляв, за­охо­чує ро­біт­ни­ків до друж­нос­ті і са­мо­по­мо­чі і так без­ко­неч­но ви­ще стоїть над усі­ми ти­ми «ха­лат­ни­ка­ми» бо­рис­лавськи­ми, кот­рі в ро­біт­ницькій са­мо­по­мо­чі ви­дять бун­та­цію та не­без­пе­че­нст­во і за­раз го­то­ві, мов ті ку­ря­та, хо­ва­ти­ся під кри­ла жан­дар­мів і по­лі­ції. Ні, по­ра і їм піз­на­ти, як то йде в сві­ті, по­ра й Бо­рис­ла­во­ві ма­ти свій ро­біт­ницький рух,- ро­зу­міється, ле­гальний, смир­ний і ро­зум­но ке­ро­ва­ний ро­біт­ницький рух! І за сим лі­бе­ральні дум­ки Ле­она піш­ли гу­ля­ти в да­ле­ку да­ле­чи­ну, йо­му мрі­ло­ся, що ось уже не­да­ле­ко то­то сла­в­не «збра­тан­ня ка­пі­та­лу з пра­цею», що во­но піч­неться не від­ки, як іме­нно від Бо­рис­ла­ва, і що в іс­то­рії то­го збра­тан­ня пе­ршою і най­важ­ні­шою, бо ви­хід­ною, точ­кою бу­де йо­го ро­зум­на і лі­бе­ральна роз­мо­ва з Бе­недьом і за­яв­ле­на в ній при­хильність до но­во­го ро­біт­ницько­го ру­ху. «Так, так,- зак­лю­чив він, уже ко­ли­шу­чись в своїй лег­кій брич­ці на ре­со­рах до­лі бо­рис­лавською ули­цею,- ді­ла мої йдуть ду­же доб­ре!»

 

 

 

Ех, Гот­лі­бе, Гот­лі­бе! Чи знав ти, чи га­дав ти, яко­го ко­ло­ту на­ро­бить твій лист і твій бе­зум­ний пос­ту­пок у го­ло­ві твоєї ма­те­рі!

Рифка бу­ла сла­ба. Се не бу­ла сла­бість ті­ла, бо ті­лом во­на бу­ла здо­ро­ва і сильна,- се був який­сь ди­во­виж­ний розст­рій ду­ха, якесь над­мір­не нап­ру­жен­ня, за кот­рим слі­ду­ва­ли хви­лі ціл­ко­ви­тої без­душ­нос­ті і апа­тії. Во­на хо­ди­ла по по­ко­ях, мов сон­на, не ви­ді­ла ні­чо­го і не зай­ма­ла­ся ні­чим, ок­рім сво­го си­на. Він ска­лі­че­ний, він хо­рий! Мо­же, не­без­печ­но? Мо­же, ко­ло нього ні­ко­го не­ма? Він уми­рає, му­читься! А во­на, ма­ти, кот­рій над нього не­ма ні­чо­го до­рож­чо­го, во­на не знає на­віть, де він є і що з ним діється? Але ж він не ка­зав їй сього зна­ти! Що він га­дає з со­бою ро­би­ти? Чи дов­го бу­де так бур­ла­ку­ва­ти між чу­жи­ми людьми, мов який си­ро­та, в та­кій по­га­ній, обід­ра­ній оде­жі? Во­на пла­ка­ла, лю­ти­ла­ся, рва­ла і дер­ла, що їй під ру­ки по­па­ло, не мо­жу­чи на всі ті пи­тан­ня най­ти від­по­ві­ді. Во­на раз го­то­ва бу­ла роз­по­віс­ти все Гер­ма­но­ві і біг­ти шу­ка­ти за ним по всім Дро­го­би­чі, то знов на неї на­хо­ди­ла якась ди­ка упер­тість, її уява ри­су­ва­ла їй об­ра­зи страш­ної му­ки і ко­нан­ня Гот­лі­ба, з очей її ли­ли­ся сльози, а п’ясту­ки су­до­рож­но за­тис­ка­ли­ся суп­ро­ти ка­бі­не­ту му­жа, і ус­та шеп­та­ли: «Не­хай ги­не, не­хай уми­рає, на злість сьому не­лю­до­ві, сьому ти­ра­но­ві! Отак! Отак!» Во­на й за­бу­ва­ла, що цей не­люд і ти­ран не знав і не ба­чив ні­чо­го то­го і, ба­чи­лось, зов­сім не тур­бу­вав­ся про Гот­лі­ба. Ви­раз мерт­во­го, бе­зу­час­но­го су­по­кою на йо­го ли­ці нес­ка­зан­но лю­тив Риф­ку, і во­на ста­ра­лась яко­мо­га рід­ше по­ка­зу­ва­тись йо­му на очі. Во­на най­більше си­ді­ла замк­не­на в своїм по­кої, пе­ре­чи­ту­ва­ла по сто ра­зів Гот­лі­бо­ві лис­ти, але й во­ни вже не мог­ли вти­ши­ти її нес­по­кою і три­во­ги. Все їй об­рид­ло. Во­на ці­ли­ми го­ди­на­ми ви­зи­ра­ла че­рез вік­но то в сад, то на гос­ти­нець, чи не йде ко­ми­нар­чук з лис­том. Але ко­ми­нар­чу­ка з лис­том не бу­ло, і Риф­ка з’їда­ла­ся са­ма в со­бі, зго­ря­ла ти­сяч­ни­ми су­пе­реч­ни­ми чут­тя­ми, не мо­жу­чи на ні на що від­ва­жи­ти­ся. Во­на за тиж­день та­ко­го не­су­по­кою по­чи­на­ла бу­ти й справ­ді хо­ра.

- Що то­бі та­ке, Риф­ко? - спи­тав її раз Гер­ман при обі­ді.- Ти, ба­чу, хо­ра?

- Хора! - від­ка­за­ла во­на, не див­ля­чись на нього.

- Тото ж бо й є. Я вид­жу, що хо­ра. Тре­ба піс­ла­ти за лі­ка­рем.

- Не тре­ба!

- Як то не тре­ба? Чо­му не тре­ба?

- Не по­мо­же ме­ні лі­кар!

- Не по­мо­же? - ди­ву­вав­ся Гер­ман.- А хто ж по­мо­же?

- Віддай ме­ні мо­го си­на! - від­рі­за­ла Риф­ка.- Се тілько ме­ні по­мо­же!

Герман стис­нув пле­чи­ма і ві­дій­шов геть. За лі­ка­рем, звіс­на річ, не по­си­лав. Аж ось лед­во-не­-лед­во по де­ся­ти днях Риф­ка діж­да­ла­ся віс­ті від си­на. Ко­ми­нар­чук до­ти хо­див по ули­ці, до­ки во­на не ви­хи­ли­ла­ся че­рез вік­но: то­ді він крізь вік­но ки­нув їй з ули­ці до ха­ти Гот­лі­бо­ву кар­точ­ку. Гот­ліб ось що пи­сав:

«Вона му­сить бу­ти моя! Ка­жу вам раз на­зав­сіг­ди: му­сить. Чи хо­че, чи не хо­че. А впро­чім, як мо­же не хо­ті­ти,- ад­же я ба­га­тий, ба­гат­шо­го же­ни­ха не най­де в ці­лім краю. А я чую, що без неї не мо­жу ви­дер­жа­ти. В сні і на­яві все во­на та й во­на пе­ре­до мною. І не знаю на­віть, як на­зи­вається. Але що то зна­чить, ко­ли во­на ме­ні спо­до­ба­ла­ся! І ку­ди во­на мог­ла поїха­ти? Ко­би-м знав, за­раз би-м поїхав за нею. Ага, я за­був вам ска­за­ти, що я вже здо­ров, при­най­мні на­тілько здо­ров, що мо­жу хо­ди­ти. Ла­жу весь день по ули­ці нап­ро­тив її до­му, але не ва­жив­ся ще й пи­та­ти ні­ко­го, чий се дім і чия во­на донька. Завт­ра ра­ненько прий­де мій піс­ла­нець: дай­те йо­му де­що гро­шей для ме­не».

Грошей у Риф­ки бу­ло не­ба­га­то. На дру­гий день ко­ми­нар­чук справ­ді прий­шов, і то в та­ку по­ру, ко­ли Гер­ма­на не бу­ло до­ма. Во­на по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про си­на, але ко­ми­нар­чук ні­чо­го не знав, а тільки ска­зав, що має при­нес­ти гро­ші, та й го­ді. Риф­ка да­ла йо­му де­сять ринських - пос­лід­ніх де­сять ринських, які у неї бу­ли,- і ос­та­лась са­ма в по­кою, прок­ли­на­ючи ко­ми­нар­чу­ка, що не вдо­во­лив її ці­ка­вос­ті.

Звістка, що Гот­ліб здо­ров і мо­же вже хо­ди­ти, вра­ду­ва­ла її,- але йо­го над­мір­на і слі­па лю­бов по­ча­ла її три­во­жи­ти. Їй на­раз впа­ло на дум­ку, що ану ж но Гот­лі­бо­ва дів­чи­на - хри­с­ти­ян­ка, то що то­ді? Во­на пре­цінь не схо­че йти за жи­да,- і го­тов со­бі Гот­ліб бог знає що зро­би­ти, ско­ро не змо­же її ді­с­та­ти. І в її розд­раж­не­нім умі за­сі­ла то­та до­гад­ка, мов вліз­ли­ва оса, і знов по­ча­ла во­на му­чи­тись, і три­во­жи­тись, і но­чі не спа­ти, і прок­ли­на­ти весь світ, му­жа й се­бе. Їй, не

1 ... 56 57 58 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."