Читати книгу - "Моє життя та праця, Генрі Форд"

багато чуємо про якийсь «розвиток» Мексики. «Ек­сплуатація» — ось слушне слово, яке було б тут доречнішим. Якщо відбувається експлуатація природних багатств лише для збільшення приватних статків іноземних капіталістів, то це не розвиток, а грабунок. Короткозорі люди лякаються і заперечують: «Що ж станеться тоді з нашою зовнішньою торгівлею?»

Якщо тубільці Африки почнуть вирощувати свою влас­ну бавовну, населення Росії саме займеться виробництвом сільськогосподарських машин, а Китай буде в змозі сам задовольняти свої потреби, то це, звісно, буде великою зміною; але хіба є хоч одна розумна людина, яка б сер­йозно вірила, що світ спроможний ще довго встояти на сучасних засадах, коли настільки мало націй постачають весь світ? Ми повинні звикнути до думки про той час, коли всі народи обходитимуться власними си­лами.

Якщо якась країна шалено пишається своєю зовнішньою торгівлею, то вона, певна річ, опиняється в залежності від завезення чужої сировини. Вона перетворює своїх громадян у фабричний матеріал, створює клас багатіїв, нех­туючи своїми найближчими, кревними інтересами. У Сполучених Штатах ми настільки зайняті розвитком нашої власної країни, що ще довго зможемо обійтися без зовнішньої торгівлі. Наше сільське господарство достатньо розвинене, щоб наразі прогодувати нас, і грошей для виконання нашої роботи нам також не бракує.

Та хіба можливе щось безглуздіше, ніж картина безро­біття в Сполучених Штатах, яке може виникнути лише тому, що Япо­нія чи Франція не посилають нам замовлень, тоді як нам зна­добиться ще сто років роботи для розвитку нашої країни?

Торгівля почалася з надання взаємних послуг. Люди несли свій надлишок тим, хто його не мав. Країна, в якій росло жито, посилало свої багатства в країну, де жито не росте. Лісова країна відправляла свій ліс на безлісну рівнину; країна, багата виноградом, — свої плоди в країни Півночі. Степова країна давала своє м’ясо місцинам, по­збавленим пасовищ.

Усе це були лише взаємні послуги. Якщо всі народи на земній кулі дійдуть до можливості утримувати самих себе, то торгівля повернеться до цього стану. Ділове підприємст­во знову перетвориться в послугу. Конкуренції не буде, бо конкуренція не матиме підґрунтя. Народи будуть удосконалюватися в провідних виробництвах, схильні за своєю природою скоріше до монополії, ніж до конкуренції. Кожній расі властиві свої особливі природні дарування; одній — здатність панувати, іншій — уміння бути колонізатором, тій — покликання до мореплавства, а цій — до му­зики; одній — уміння вести сільське господарство, іншій — обдарованість у діловій сфері тощо. Лінкольн якось сказав, що наш народ не може довше існувати, складаючись із вільних і рабів. Також і людська раса не може вічно складатися з експлуататорів і експлуатованих. Цей ненадійний стан речей зберігатиметься доти, доки ми не станемо одночасно продавцями і покупцями, виробниками та споживачами, які підтримують цю рівновагу не заради прибутку, а заради взаємних послуг.

Франція в змозі дати світові щось таке, що жодна кон­струкція вбити не може, як і Італія, Росія, Південноамериканські Штати, Японія, Велика Британія, Сполучені Штати. Чим швидше ми повернемося до системи, що базується на природних здібностях, і зовсім відмовимося від системи «хапай, що вдасться», тим швидше ми за­безпечимо самоповагу націй і міжнародний мир. Спроба за­володіти світовою торгівлею може спричинити війну, але ніколи не призведе до економічного процвітання. Настане день, коли навіть міжнародні фінансові кола збагнуть це.

Мені не вдалося виявити жодної чесної та серйозної причини для світової війни. Мені здається, що вона виросла із заплутаного становища, створеного головним чи­ном тими, хто мав надію виграти від війни. На підставі отриманої мною 1916 року інформації я вважав, що деякі нації прагнуть до миру і що вони поставилися б співчутливо до демонстрації на користь миру. У сподіванні, що це відповідає істині, я фінансував експедицію до Стокгольму на кораблі, названому з того часу «Кораблем ми­ру». Не шкодую, що зробив цю спробу. Факт її невдачі сам по собі для мене не є незаперечним доказом того, що цієї спроби не варто було робити. Наші невдачі повчальніші за наші удачі. Те, чого я під час цієї мандрівки навчився, цілком окупило витрачений час і витрати. Не знаю, чи була моя інформація правильною чи помилковою, та це й байдуже для мене. Але, вважаю, кожен погодиться зі мною, що світ перебував би нині в кращому становищі, якби випала нагода закінчити війну ще 1916-го.

Бо переможці виснажені своїми перемогами, а переможені — своїм опором. Ніхто не отримав вигоди від війни — ні почесної, ні ганебної. Коли, нарешті, Сполучені Штати вступили у війну, я якийсь час сподівався, що ця війна покладе край усім війнам; тепер же знаю, що війни не можуть покінчити з війною, цілком так само, як над­звичайно потужна пожежа — з пожежною небезпекою. Вважаю обов’язком кожного опонента війни протидіяти їй доти, доки війна справді не буде оголошена.

Моє негативне ставлення до війни не ґрунтується ні на пацифізмі, ні на принципі відсутності спротиву. Можливо, наша культура фактично ще перебуває на рівні, який не передбачає мирного обговорення міжнародних питань; можливо, вони фактично й мають вирішуватися зі зброєю в руках. Але збройні сутички ніколи ще не призводили до вирішення хоча б якогось питання.

Збройні зіткнення можуть лише в крайньому випадку викликати у вояків душевний стан, в якому вони готові обмізкувати, чого ж вони, власне, воюють.

Як тільки ми вступили у війну, всі фордівські підприємства були передані в розпорядження уряду. До оголошення війни ми чітко відмовлялися від виконання військових замовлень для будь-якої з воюючих сторін. Переривати нормальний хід виробництва суперечить усім нашим діловим принципам. Нашим принципам людяності також суперечить приєднуватися до якоїсь партії у війні, до якої не причетна наша країна. Ці принципи, проте, втратили своє значення в ту мить, коли у війну вступили Сполучені Штати. З квітня 1917 року по листопад 1918-го наші фабрики працювали винятково для уряду. Певна річ, ми продовжували, як і раніше, виробляти автомобілі й автомобільні зап­частини, вантажівки та санітарні автомобілі в складі нашого спільного виробництва, але поряд із цим виготовляли ще багато інших, більш-менш нових для нас, речей.

У момент укладення перемир’я ми облишили військову роботу та повернулися до нашої роботи мирного часу.

Розділ XVIII. Демократія та промисловість

Можливо, немає нині слова знеціненого більше, ніж слово «демократія», а ті, хто кричать найгучніше про неї, гадаю, прагнуть її найменше. Я завжди з підозрою ставлюся до людей, які багато теревенять про демократію. Я дивуюся, чи вони часом не хочуть створити якусь дес­потію, якщо прагнуть, щоб хтось зробив для них те, що вони мають зробити для себе самі. Я виступаю за таку демократію, яка дає кожному однаковий шанс відповідно до його здібностей. Міркую, якщо ми приділятимемо біль­ше уваги обслуговуванню