Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

займатись усіма цими рівнями. Потрібно враховувати, як реорганізується влада, пов’язуючи різні сценарії та мережі. Відповідно до того, як транснаціональні культурні індустрії заволодівають стратегічними сферами публічного життя, культура приватизується і потерпає від уникнення відповідальності щодо соціальних інтересів і нерівності. Глобалізація є уявленою, як уже пояснювалося, за єдиною логікою гомогенізованої конкурентності на ринках. Абстрактний громадянин сучасної класичної демократичної держави замінюється на абстрактних підприємців та інвесторів без явних особливих рис у зов­нішньому вигляді. Звісна річ, вони зазвичай намагаються впровадити познаки й стилі своєї символічної та соціальної системи (американської, японської чи якоїсь європейської країни), однак насправді головним відхиленням, яке впливає на їхню діяльністю, є звуження того полемічного змісту, який мають культурні блага, до їхньої товарності.

Що можуть зробити держави і наднаціональні організації щодо цієї реорганізації культурних ринків? Оскільки державні та міжурядові актори (ЮНЕСКО, BID, ОАД[75], Конвенція імені Андреса Бельо, SELA, МЕРКОСУР) представляють публічні інтереси, вони можуть допомогти пов’язати торговельні взаємодії з іншими соціальними і культурними взаєминами, в яких визначається якість життя, та які не можуть бути зведені до ринку, – такі як права людини, наукові й естетичні інновації, участь у житті соціуму, захист природних і суспільних багатств. Це завдання починає реалізовуватися, відповідно до глобалізаційного перекомпонування публічної сфери, в працях згаданих організацій, наведених у бібліографічному списку в кінці цієї книжки. Однак ці міркування рідко переносяться в політику державних і наднаціональних органів для забезпечення соціальних і культурних прав або політичних вимог більшості та меншин.

Попри протистояння, яке в минулому існувало між державою та підприємствами, зараз ми сприймаємо державу як простір для поєднування ініціатив урядів і підприємницьких й інших секторів громадянського суспільства. Одне із завдань з врегулювання й арбітражу, яке можуть здійснювати державні органи, полягає в запобіганні тому, щоб інтереси громадянського суспільства звужувалися до інтересів підприємців і навіть щоб підприємницькі інтереси обмежувались інтересами інвесторів.

«Держава не повинна втручатись до культури», – чуємо нерідко. Цей принцип був корисним для протистояння цензурі, авторитаризму і патерналізму, які пригнічують соціальну креативність. Однак коли він застосовується не лише до творчості, а й до сукупності процесів циркуляції культурних благ, це означає, що вони залишаються вільними від визначального впливу потужніших акторів. Припускається – за ідеалістичною позицією, – що культурну творчість здійснюють винятково індивіди і це відбувається на самоті. Цього важко дотримуватися за умов антропологічних, соціологічних і комунікаційних відносин, які демонструють культурну творчість, що здійснюється також у процесі циркуляції та сприйняття. Приватні підприємства хоч і декларують, що захищають креативну свободу індивідів, водночас здійснюють найбільше втручання до відбору того, що буде циркулювати, а що ні, встановлюють умови «винаходження» і «творіння» для індивідів і груп. Держава не повинна вказувати митцям, яку музику творити, що малювати і фільмувати, однак вона несе відповідальність за публічне спрямування цієї продукції для того, щоб до неї мали доступ усі сектори суспільства і щоб культурне розмаїття могло виявлятись і цінуватися.

Я хочу коротко описати п’ять стратегічних площин, у яких зараз може здійснюватися діяльність держав, наднаціональних організацій і суспільних утворень із метою активізації суспільного життя. Я їх виокремлюю, враховуючи можливості, які негегемонійні країни мають у культурному виробництві для покращення своєї конкурентної участі в глобальних ринках і для більшого демократичного визнання розмаїття.

а) Культурна політика, яка повинна розглядатись як пріоритетна для оцінки того, як суспільство поводиться за умов глобалізації, це та, що реалізується щодо громадян. Це означає передовсім ставити на чільне місце розвиток людей, а не капіталів чи інші торговельні показники. Першорядним питанням є не те, від якої культурної продукції ми зможемо отримати більші прибутки, щоб потім вирішувати, чи будемо сприяти продукуванню кінофільмів, дисків і телесеріалів і залишимо напризволяще симфонії, картини і наукові видання. Відправною точкою є те, як структурується культурна пропозиція в суспільстві (з історичною спадщиною, з тим, що створюється зараз і що запозичується з інших культур) та як взаємодіє з традиціями споживання і присвоювання, які склались у населення. Йдеться про дослідження того, чи ця пропозиція і способи її присвоєння є найадекватнішими для того, щоб різні сектори суспільства могли бути визнані зі своїми відмінностями, досягти більш справедливого розподілу матеріальних і символічних ресурсів, спільно опиратися утискові всередині країни й у відносинах з іншими державами. Актори культурної політики – особливо державні й суспільні у співпраці з приватними – мають спитати себе, як підтримувати розмаїття спадщин у суспільстві та створювати можливості для невизнаних відмінностей і непередбачуваних інновацій.

Одночасна робота з опрацювання соціокультурної спільності та з відмінностями передбачає розвиток програм для зменшення нерівності у доступі до культури та її креативної реалізації, котра залежить від того, в якому місті чи районі мешкає особа, є вона чоловіком чи жінкою, білим, негром чи індіанцем, однак водночас передбачає гарантування створення публічних сцен і комунікаційних просторів для того, щоб чоловіки і жінки, члени різних етнічних і вікових груп демонстрували, що саме було й залишається значущим для їхньої групи, і намагалися це оновлювати. Якщо такі умови вже існують – є майже все, що потрібно, щоб культурні споживачі та творці перетворилися на громадян.

Поставити громадян до центру уваги передбачає, що опрацьовуються не лише відмінності, історично сформовані на певній території, а й ті, що існують між корінними мешканцями й іноземцями. Проаналізовані в цій книжці приклади щодо безперервної циркуляції осіб, грошей, товарів та інформації між первинними та новими поселеннями демонструють важливість, якої набувають економічні й символічні мультитериторіальні спільноти, відмінні режими, до яких належать ті, хто мешкає всередині та за межами кожної країни. Чому якщо мільйони членів цих діаспор скеровують свою поведінку відповідно до цієї мультинаціональної картографії, вони не можуть мати політичні, юридичні й культурні прояви, які б представляли їхню транскордонну культуру?

У торговельних угодах з вільної торгівлі в Північній Америці та між державами МЕРКОСУР приділяється незначна увага цій темі, хоча взаємодія між мігрантами робить її повсякденно нагальною в цих суспільствах. Її блокують у державній політиці. Наприклад, мексиканський Конгрес у грудні 1996 року ухвалив конституційну реформу, яка гарантує особам, народженим на мексиканській території, та дітям мексиканських матерів чи батьків, народжених у цій державі, що вони не ставатимуть громадянами автоматично у разі, якщо бажатимуть отримати громадянство іншої держави. Це рішення було прийнято передусім з огляду на мільйони мексиканців, які мешкають у Сполучених Штатах і намагаються отримати американське громадянство, щоб запобігти агресії через своє вразливе становище мігрантів. Хосе Мануель Валенсуела підкреслив, які зміни це визнання означає порівняно з символічним вигнанням із національної спільноти, якого зазнають мексиканці, що мігрують до Сполучених Штатів, котрих ідентифікують як «денаціоналізованих», «почос»