Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 15.2.

Ольга Володимирівна, доглянута жінка років п'ятидесяти, зустріла нас привітно та без зайвих мовних прелюдій запропонувала перейти до обстеження. Мабуть, перелякана фізіономія їхньої адміністраторки підказала, що Яворський цінує оперативність і неговіркість. Чи дається взнаки багаторічний досвід — у перші секунди за настроєм клієнта підбирати тактику спілкування?

— Мія Едуардівна, прошу, сідайте, — оксамит лікарського голосу приємною хвилею пройшовся кабінетом, але засів у моїх вухах тривожним дзвіночком. Ну от і все. Назад дороги немає.

Артем без запрошення розмістився на шкіряному дивані, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Один із охоронців залишився стояти біля господаря, решта — за дверима.

Чоловік явно переоцінює мене. Моє ім'я не Джекі Чан, і максимум, що я зможу зробити цьому збіговиську тестостеронових туш — приголомшити їх істеричним криком. Якщо вони швидше не приголомшать мене чимось важким. Та й крізь стіни проходити не вмію, на невидимку не перетворююся... Як я втечу?

— Як ви себе почуваєте? — лікарка поставила мені чергове запитання, коли я зайняла запропоноване місце.

— Чудово вона почувається, — нервово втрутився в нашу розмову Артем, — Ольго Володимирівно, давайте ближче до справи. У мене мало часу.

Чоловік демонстративно відсунув манжету сорочки, показуючи на механічний годинник. Щось він уже дуже здає позиції. Так нервує. Раніше на людях Артем не дозволяв собі такого.

— Добре, пане Яворський, — жінка проковтнула слину і видавила з себе подобу посмішки, — намагатимусь провести діагностичні процедури якнайшвидше. Мія Едуардівна…

— Можна просто Мія, — неспеціально перебила її і підбадьорила легкою посмішкою.

Лікарка кинула запитальний погляд на Артема, немов питаючи дозволу, і, отримавши ствердний кивок, продовжила:

— Мія, назвіть перший день останньої менструації.

— Емм, — я гарячково почала прораховувати в голові придуманий термін вагітності. Так, зараз серпень, мінус тридцять днів, отже... 

— П'ятнадцяте липня, — випалила раптово, бічним зором помітивши, як Артем напружився.

— Кгхм… як цікаво, майже місяць мені зраджувала, — прокоментував він ледве чутно, задумливо потираючи підборіддя.

Але я це почула, та й лікарка, певна, теж. Мої щоки миттю забарвилися пурпуром від пекучого сорому, і я опустила погляд.

— По місячним виходить п'ять акушерських тижнів, — Ольга Володимирівна розбавила незручне мовчання. 

— А як ви визначатимете вагітність? За ХГЛ? — я вхопилася за цей варіант, як за останню рятівну соломинку. Адже результат буде не відразу.

— Так, і ще зробимо УЗД обов'язково. Потрібно переконатися, що вагітність протікає нормально, і плодове яйце закріпилося в матці.

Наш діалог Артема дратував. Його риси загострилися і він, стомлено потерши перенісся, закричав:

— Ольго Володимирівно, до вас із першого разу не доходить? У мене часу обмаль.

Лікарка злякано здригнулася і, не стримавшись, картинно закотила очі. Але відразу повернула собі неупереджений вираз обличчя.

— Я викличу медсестру, вона зробить забір венозної крові, — по-батьківському дбайливо повідомила мене Ольга Володимирівна, — як ви, крові дуже боїтеся? Свідомість не втрачаєте?

— Наче ні, — відповіла я в тон.

— Чудово.

За кілька хвилин до кабінету постукали і, обережно відчинивши двері, всередину зайшла молоденька дівчина. Очевидно, маніпуляційна медсестра. У руках вона тримала металеву тацю, на якій строгими рядами розмістилися прозорі колбочки, шприци, затемнені флакони. «Нашатирний спирт» — встигла прочитати одну назву. Напевно, для перестрахування моєї непритомності.

— … давайте вашу ручку, — вловила останню фразу дівчини. Я беззаперечно корилася.

— Вени погано видно, — медсестра окреслила кінчиками пальців мої блідо-блакитні лінії у ліктьовому згині.

Я байдуже знизала плечима. Що ж я можу зробити?

Закріпивши на моєму плечі джгут, медсестра дістала з пакетика величезну голку.

— Для вакуумного забору, — поспішила пояснити дівчина, зустрівшись із моїм розгубленим поглядом, — так менш болісно.

Я посміхнулася їй кінчиками губ. Мене починало трусити. Але не від виду крові, а від переживань, які кровожерливими звірами проникали в душу.

— ... Мія, попрацюйте кулачком...

Я відвернулася до вікна і відсторонено дивилася на нього. Як же мені врятуватися?

— От і все. Ви велика розумниця, — медсестра, зібравши своє приладдя, поспішила піти з кабінету.

— Тепер Мія, знімайте білизну та лягайте на кушетку, — затнулась Ольга Володимирівна, ковзнувши поглядом по чоловікові та його охоронцеві, — вам краще почекати дружину зовні, для її ж зручності. Ми робитимемо вагінальне УЗД, їй буде некомфортно при сторонніх, — без затримки протараторила жінка.

Ось він мій шанс! Невже доля така прихильна до мене? Я вже полегшено видихнула, що все так вдало складається, але наступна фраза Артема змусила мене повернутися в реальність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍