Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 32

— Мам, мені здається чи тато справді дивно поводився вчора з Макаром?

Запитую її, коли після пар ми приземляємось у ресторані неподалік стоматологічної клініки. Мамина клієнтка скасувала запис, що трапляється вкрай зрідка, бо її цінують, бережуть, а ще до мами важко потрапити. І до батька теж. Тому поки у неї перерва, ми зустрілися пообідати.

— Батьківські ревнощі, вони такі, Арішко. Не хвилюйся, він звикне! — махає вона рукою і відкриває меню, яке завчасно залишила хостес.

— Але ж я нічого такого не роблю! Ночую вдома, завжди попереджаю, де і з ким, та й Макар з вами геть одразу познайомився!

— Я знаю, доню. Це пройде. Просто тато ще не може повірити, що ти виросла. Ти завжди була красунею, скільки хлопчаків навколо тебе крутилося, а ти ні на кого не дивилася. Тобі не треба нічого робити, просто не помічай його смішно нахмурених брів, але завжди думай, що робиш, — останні слова звучать із натиском і я розумію, що говорить вона про «те саме».

Про те саме, до речі, зі мною поговорили ще в чотирнадцять. Мама прийшла до моєї кімнати, тримаючи в руках енциклопедію для дівчаток. Залишила на столі і сказала, що якщо виникнуть питання, я можу запитувати про все, що вважаю за потрібне. У моєї подружки Тані розмова пройшла інакше. Її посадили перед собою і почали ставити питання з топ-десять «Ти знаєш, що таке...?». Вона, бідна, сиділа з круглими, як дві монети очима, і не знала, що можна говорити, а що ні. Тож я маминій тактовності зраділа.

Через тиждень мама поцікавилася як мені книга, яку вона принесла і чи маю я запитання. Ми трохи заглибились у різні теми і на тому розмова завершилася. До гінеколога на той момент я вже рік ходила регулярно, тож про це ми говорили ще раніше. Коли батьки лікарі, все, що стосується здоров'я, має робитися вчасно. Тато в дівочі розмови, звичайно, не вникав. У них із Владиком були свої, чоловічі.

— Тобто батьківські ревнощі – дуже актуальне поняття?

— Не назву це ревнощами у прямому значенні слова, просто батькам складно прийняти дорослішання своїх дітей.

— Із Владом так само чи ні? — я намагаюся говорити акуратно, але роздратовані нотки так і норовлять вирватися.

— Твій брат став тим ще дурком останнім часом, — зітхає вона, окликаючи офіціанта.

Ми робимо замовлення практично відразу, щоб мама встигла поїсти та бігти у справах далі. А що я? Я байдикую після пар.

— І що? — намагаюся продовжити тему, коли ми знову залишаємось одні, — Ну ти сказала, що Влад дурко, але не закінчила, — пояснюю на мамин нерозуміючий погляд.

— А, це! Так, він той ще дурко, але в нього вже були серйозні стосунки, якщо ти пам'ятаєш. І не одні. З Мілою він взагалі років зо три зустрічався. Влад подорослішав набагато швидше за тебе. Ти завжди була домашньою дівчинкою. Набагато більше за Олександру нас турбує така разюча зміна в ньому. Але, можливо… — вона раптом замовкає і дивиться у вікно, — він усе життя вчився, практикувався, потім працював… Медицина – це дуже довго... Може, він просто втомився?

— Ну, а неповага ця? Чим виправдати? — піджимаю губи і не знаю, якої відповіді хочу.

— Захопленістю. Серйозні стосунки забирають багато часу, а тут ще його сім'я відмовляється приймати наречену...

— Тобто, це ми винні? — сплескую руками від обурення.

— Аріно, ви обидва мої діти. І ми звикли, що ви наші. Але ви не наша власність, ми виховували вас, щоб відпустити у цей світ. Саме тому батько такий упереджений щодо Макара. Тому що хоч ти і виросла, однак все одно залишаєшся батьковою маленькою дівчинкою.

— Але Макар не поводиться так, як Саша, мамо, — мій голос звучить вже спокійніше.

— Так. Але всі люди різні. Можливо, у них у сім'ї так заведено? Не знаю...

— Раніше ти говорила по-іншому і була згодна, що він не правий, — складаю руки на грудях.

Христина Туманова, яка сидить переді мною, зараз мати, а не іменитий стоматолог столиці. Але цієї миті я почуваюся кошеням біля тигриці. Її очі трохи звужуються, погляд стає гострішим. Блін, теж хочу бути такою. Я навіть спину мимоволі випрямляю.

— Час нам дано, щоб думати, Аріно. Я все ще стурбована вчинками свого сина, але, якщо він вирішив, що для нього так добре, я підтримаю його.

— А якщо він робить помилку, мамо? Найбільшу у світі? — мій голос справді схожий на нявкання, але я не можу не спитати.

— Отже, коли він прийде, я сяду на диван, щоб підкласти під його голову свої коліна.

Говорить вона з якоюсь гордістю, чим вкотре викликає захоплення. Моя мама – справжня ікона дорослої жінки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍