Читати книгу - "Одержимий злом"

що за зустріч, але промовчав.

— З чого починаємо? — запитав Гаммер.

— Треба знайти точки перетину, — відповів Стіллер. — Точку відліку. Тома Керра засуджували тричі, однак на початку 2000-х Клесові Танке вдалося домогтися його виправдання у справі про зґвалтування. То була процесуальна помилка через недбале поліційне розслідування.

На екрані з’явилися матеріали справи. Список пронумерованих документів, описи й імена слідчих під відповідними рапортами. Одне ім’я зринуло знову: Ідар Семмельман.

Гаммер схопив маркер з червоним ковпачком, що лежав на столі, підійшов до почепленої на стіні схеми контактів.

— Недосконала ця карта, — промовив він.

На схемі були позначені особи, які в той чи інший спосіб контактували з Томом Керром. Близькі й далекі зв’язки. Але жодного поліцейського серед них.

Зарипів стержень маркера. Вістінґ провів іще одне, внутрішнє, коло довкруг імені Тома Керра. Завагався, щó туди вписувати, і тим часом залишив ближню орбіту без записів. У всіх майнув здогад, що Іншим може виявитися один із них. Але ніхто не вимовив цього вголос.

— Гелене Нурюм має прихований телефонний номер, — сказав Вістінґ задля підтримки неозвученої теорії. — Сама повідомила про це на допиті. Хтось телефонував їй того вечора, коли загинув Кріс Пауст Бакке. Хтось, хто знав її таємний номер.

Мимоволі Вістінґові пригадалася інша деталь.

— Борідка, — промовив він. — Дзвоню Тімові Скаґе!

Не витрачаючи час на пояснення, набрав номер слідчого з округу Осло-Вест. Скаґе спершу трохи поскаржився на погану організацію слідчого процесу.

— Якесь чортзна-що, — обурювався він. — Та ще й поставили керувати отого Семмельмана!

— Ви арештували Таллака Ґляйха, — урвав його нарікання Вістінґ.

— Так! Я надіслав тобі посилання на відео його допиту й допиту Гелене Нурюм. Небагато з них витиснув, але маю підсвідоме відчуття, що Бакке вплутався в якусь загрозливу для себе історію.

— Я бачив відеозаписи, — відповів Вістінґ. — Ґляйх щось там каже про бороду. Кріс Пауст Бакке носив бороду?

— Зазвичай ні. І коли знайшли його мертвим, бороди теж не було, поголився напередодні. Але в нашому розпорядженні є кілька записів з камер відеоспостереження, де він з борідкою.

— Детальніше можна? — попросив Вістінґ.

— Ми відстежували його банківську картку, — пояснив Тім Скаґе. — Всі місця, де він нею користувався.

Вістінґ кивнув сам до себе. Звична річ у процесі розслідування.

— Крім того, взяли всі записи з наявних у таких місцях камер. Таж майже всюди встановлені камери.

— Можеш мені переслати?

— Хіба ти далі працюєш над справою?

— У мене зникла співробітниця, молода практикантка. Не відступлюся, доки її не знайдуть.

— Вишлю тобі посилання на папку з документами. Але там нічого цікавого. На всіх записах він сам-один.

— Неважливо… Дякую!

Скаґе пробуркотів щось нерозбірливе.

— Не можна було доручати Семмельманові керівництво й покладати на нього всю відповідальність. Усе робиться лише задля того, щоб позбутися його з поліційних лав, — повторив він.

— Хто хоче його позбутися?

— Управа. Він же багато років сидить на «сексуальних». Доробився до старшого інспектора й керівника відділу, але з часом почали вилазити проблеми.

— Які проблеми?

— Чутки про його сексуальну збоченість. Розказували, що він надто багато часу приділяє вивченню вилучених матеріалів. Радо бере роботу додому, щоб проаналізувати найперверсійніші порнофільми. Нібито викликав на допити жертв сексуального насильства й випитував, яких тортур вони зазнавали. Дошукувався подробиць. Надійшло навіть кілька скарг, але ніхто не впіймав його на гарячому. Коли арештували Тома Керра, Семмельмана призначили керівником групи, завданням якої були пошуки Іншого. Він п’ять років протримався на тій посаді. Може, тепер і впорається, але маю великі сумніви. Казав це тоді, можу сказати й зараз. У жодному випадку не можна було довіряти йому цю справу.

Розділ 67

Знову пішов дощ. Вістінґ підійшов до вікна. Розширив пальцями шпарку в жалюзі й визирнув надвір. Через вулицю спішно переходив чоловік під червоним парасолем.

Пискнув комп’ютер. Тім Скаґе надіслав виписку з банківського рахунку Кріса Пауста Бакке й фото з камер спостережень. Стіллер і Гаммер стали по обидва боки від Вістінґа. Бакке — біля кас у різних крамницях. З кожним новим фото борода ставала дедалі більшою, аж доки не заросло пів обличчя.

На одній з останніх фотографій видно було заліплену пластиром праву щоку й вилицю під лівим оком. Фото зроблено 20 серпня о 14.37.

— Де це? — запитав Стіллер.

Вістінґ перевірив назву відеофайлу.

— «Delise Luсa» на вулиці Акерсґата, — прочитав уголос. — Центр Осло, за якийсь квартал від адвокатської контори Клеса Танке.

— Це він! Він — Тео Дерман! — вигукнув Стіллер.

— Усього лише хлопчик на побігеньках, — гмукнув Гаммер. — Один із пазлів гри. Виконував дрібні доручення, як от дістати зброю.

— Кур’єр, якого легко позбутися. Скажімо, забути сковороду на плиті, — додав Стіллер. — Усі поліцейські коли-небудь та побували на таких пожежах. Техніки насамперед вивчають кухню й кухонну плиту. Нечасто копають глибше.

Вістінґ знову підхопився з місця, знову підійшов до вікна й відчинив стулки. Повітря надворі було свіжим і вологим.

— Замало, — сказав він.

— Нема часу чекати, — нетерпеливився Гаммер. — Якщо Марен Доккен у нього, дорога кожна година. Кожна хвилина…

Стіллер знайшов приватну адресу Семмельмана.

— Розлучений. Живе сам. Дітей немає.

— Йому потрібне особливе місце, — промовив Гаммер. — Не своя власність, але якою він вільно може користуватися. Знав же, що автомайстерня, де ми знайшли фургон, стоїть упорожні.

— Поставити за ним зовнішнє стеження? — запитав Вістінґ.

Стіллер похитав головою.

— Я не можу вислати групу, не повідомивши їм причин.

— Де він перебуває на цю мить? — втрутився Гаммер.

— Очевидно, на роботі. В управі. Зараз з’ясую. Придумаю якусь відмовку й зателефоную.

— Запитай, чи перевірив NAV, контору з працевлаштування у Саґене, — порадив Вістінґ. — Клесові Танке дзвонили звідти з публічного телефону. Він мав перевірити. З’ясувати, чи хтось пригадує чоловіка з борідкою, який приходив туди 20 серпня.

Гаммер розхвилювався.

— Ми можемо простежити за ним, — запально запропонував він. — Кожен на своєму авті. Минуло не більше 40 годин з моменту викрадення Марен. Інших дівчат тримав щонайменше три доби. Він може привести нас до неї.

— Семмельман досвідчений слідчий, — завважив Вістінґ. — Запросто впізнає наші авта, відразу викриє стеження.

— Можемо почепити маячок, щоб не сидіти йому на хвості, — запропонував Стіллер.

Гаммер уже стояв наготові з курткою в руках, глянув на Вістінґа.

— Ти з нами?

Вістінґові здалося таке рішення надто поспішним і водночас дуже логічним.

— З вами.

Він виїхав із задвір’я поліційної управи останнім. Гаммер далеко відірвався від решти, щойно вихопився на автостраду. Дощ косими струменями сік вітрове скло, погіршуючи видимість.

За годину їзди зателефонував Стіллер. Він влаштував так, що тепер вони могли водночас спілкуватися утрьох.

— Я з ним розмовляв. Він на роботі. Ми домовилися про зустріч, я