Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

27.1

Після такого феєричного падіння з неба на нашу грішну землю, я вирішила поспішно ретируватися з місця моєї ганьби. Щоб уникнути ще більшого падіння в очах майбутніх викладачів.

Добре ще, що мене спустили, з тих самих пухких хмаринок, досить-таки тактовно, не завдаючи непоправної шкоди, і так розхитаній недавніми подіями, такій багато страждальній моїй психіці. 

Відразу видно, викладацький склад, по крайній мірі ті хто до нас навідався, висококваліфікований персонал, у психології так точно. А за інших нічого говорити не буду, це так щоб не наврочити. Бо так буває, нахвалиш когось, поставиш високу планку їхньої досконалості, а тут... Простіше кажучи, розчаровуватися гірко у навколишньому середовищі - проходили, знаємо.

Тільки тепер уже мене очікував вишкіл від батьків. Так, гарненько я постаралася напаскудити, як виявилося пізніше, собі ж самій. Я і раніше могла викинути коників на званих обідах, але це вже після чіткого розуміння, що у горе залицяльника немає жодного, навіть натяку на шанс, відгуку магії. Щоб стати мені, тим самим, рятівним "якорем", тобто нареченим нормальними словами. 

От тоді то, коли я була переконана, що мене починають водити за ніс, забиваючи баки, чи хлопець, чи його батьки - я відривалася на повну. Мені конче потрібна була нервова розрядка, інакше я могла вибухнути новими неконтрольованими викидами магії. Про це мої батьки знали, і неодноразово закривали очі на деякі мої вільності, звичайно не всі. Інколи я також отримувала добрячу прочуханку від них, за свій "чарівний характер", та "милі пустощі".

До цього часу життя у мене не відрізнялося взаєморозумінням з батьками, а зараз напевно і поготів, того розуміння залишилися катма, так собі, дрібні крихти.

Напевно, гості швидко відбули. Тому що мені не дали довго копатися в собі. Я тільки що і встигла так привести себе до ладу. 

Правда у душі я напевно відкисала десь годину, тому що пальці у мене були у характерних зморшках, такі навіть за півгодини не отримаєш. Перевдягнулася вже у свій спортивний костюм, так незвично відчувати себе в одязі повністю мого розміру. 

Речі мами Яра були мені не великі, але всерівно відчувалася різниця у наших об'ємах, та і вона була дещо вище, по довжині одягу зрозуміла. Але в тих умовах що ми були - вибирати не приходилося. От і звиклася до того що одяг трішки вільніший ніж потрібно.

Я встигла зручно вмоститися на ліжку та закутатися у плед. Так, той самий, з лісового будиночка що перемістився разом зі мною. Він напевно стане моїм улюбленим. Ні, він уже мій улюблений. Адже зберігає в собі часточку нашої спільної історії з Барсиком.

Таку закутану у плед та свої невтішні думки і застали мене брат з батьками. Мама відразу кинулася до мене, захопила у свої обійми та обцілувала заливаючись сльозами. 

Батько, трохи пом'явшись на порозі, також підійшов до нас та обійняв. Я ніколи не бачила його сліз, а сьогодні перед моїми очима постало таке дивне і водночас хвилююче видовище - скупі чоловічі сльози.

Северин стояв поки осторонь та посміхався. Він надав можливість батькам виплеснути свої емоції.

Як я помилялася у їхній холодності до мене. Вони тільки на очах у чужих людей себе стримували. Це яка ж має бути витримка, щоб так тримати себе в руках і не показувати нікому що твориться у тебе на душі.

Так і вмостилися поруч на ліжку, тримаючи мене у своїх обіймах, наче маля погладжуючи по волоссю.

- Сестричко, що сталося? Де ти була весь цей час? - вирішив розпочати розпитування Северин, адже батьки зараз були надто збентежені своїми емоціями.

Ну що ж, потрібно розповісти що зі мною сталося. Але хай вони навіть і не плекають надію, що я їм все розповім, як на сповіді.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍