Читати книгу - "Безцінний"

себе Лоренц, — що хтось вирішив перетворити гру в мистецтво й авантюрний пошук скарбів на кривавий театр, де немає умовностей, дозволено всі прийоми, а смерть стає одним із можливих варіантів?»

Зневірена, почала шукати прецеденти та аналогії, подібні до недавніх подій, в історії мистецтва. Парадоксально, але порівняно з емоціями, які споконвіку викликає мистецтво, таких подій не було багато. Відомі напади ніколи не супроводжувалися кривавими побоїщами, зломи і крадіжки здійснювалися тихо й під покровом ночі, навіть німці під час війни грабували геть усе, але загалом у білих рукавичках, прикриваючись ідеологією, створюючи відповідні юридичні акти й надаючи пограбованим власникам розписки. Коли під кінець війни намагалися вивезти з Парижа викрадені твори мистецтва, французи не зупинили їх з гвинтівками в руках (як це показано у фільмі «Потяг» із Бертом Ланкастером[66]), а бюрократичними штучками так затримали відправлення потяга, що змогли дочекатися американців.

Зрештою знала тільки одну історію про пошуки легендарного твору мистецтва, яка розігрувалася серед грому пострілів і в атмосфері таємничого зіткнення на найвищих щаблях, у яку вплуталися авантюристи, які нічого не знали.

— Індіана Джонс, — сказала вона голосно.

— Що? — мимоволі запитала Ліза, очевидно, вирвана з глибокої задуми.

Уже проминули тунель, і машина виїжджала на восьмикілометровий міст — останню пряму перед в’їздом на територію Швеції. Обабіч чорніли води затоки, й видавалося, що їхній міст витає в порожнечі, що це не шлях між двома європейськими країнами, а кладка між двома планетами, підвішена в космічній пустелі.

— Нічого, пусте… — Зоф’я не хотіла пояснювати заплутаний хід своїх думок, який привів її до цього висновку.

Індіана Джонс, що за дурниця. Насварила себе, але думки все одно полетіли цим шляхом. У фільмі ніколи не йшлося про пам’ятку. Німці хотіли Ковчег, бо, на їхню думку, це була потужна зброя, wunderwaffe для завоювання світу. Хотіли Грааль, бо він забезпечував безсмертя. Ці дивні жерці з копальні в другій частині теж шукали магічне каміння не через його ринкову вартість, а для того, щоб отримати необмежену владу, яку воно нібито гарантувало. Пам’ятки як такі, хоч і безцінні, не мали для них жодного значення.

Чи, за всієї абсурдності такого порівняння, той, хто хоче знайти Рафаеля, має такий самий мотив? Чи, може, хоче, щоб його було втрачено навіки, і на все піде, щоб вони його знайшли? Магічна сила? Влада над світом? Таємне знання?

Що довше аналізувала ці питання, то більше не знаходила на них відповіді. Стіна, яка відділяла їх від протоки, що з’єднувала Балтику з Північним морем, монотонно миготіла перед очима Зоф’ї.

Прокинулася вже засвітла, коли машина із заглушеним двигуном стояла на порожньому паркінгу перед великим торговим центром. Святкове оздоблення свідчило, що до свят залишалося менше двох тижнів.

— Мала вести машину останні чотириста кілометрів, — промовила сонно до Кароля, що сидів за кермом, коли нарешті їй вдалося розклеїти губи. «Паста, півкоролівства за пасту й щіточку», — подумала.

— Не хотів тебе будити, ти спала так міцно, що міг тебе обмацати.

Не удостоїла його відповіддю. Були в машині самі.

— Де ми зараз і де всі? — запитала.

— Ми в чомусь, що я називаю Седертельє, а Ліза й Анатоль називають Се-е-едетель-є! — вдало спародіював шведську вимову. — За кільканадцять кілометрів від Стокгольма, який ми оминули так само, як і Копенгаген. Мабуть, це були найнудніші дві тисячі кілометрів у моєму житті. — Кароль скривився. — Не знаю, як зреагує мій шлунок, коли я з’їм щось інше, ніж хот-дог із бензозаправки.

Потяглася і вийшла з машини, щоб дихнути свіжим повітрям. Від першого подиху заболіло. Сонце, що проникало крізь тонкий шар хмар, було оманливим, день був жахливо морозяним, як, зрештою, вся ця зима, що почалася в жовтні й ніяк не хотіла відступати, — мало бути десь мінус п’ятнадцять градусів. Вистачило одного подмуху вітру, щоб Зоф’я втратила накопичене під легеньким светром тепло, її тіло враз вкрилося гусячою шкірою. Ну й холодна ця Скандинавія, вже не кажучи про Антарктиду, відзначила вона і заскочила назад до машини.

— Увімкни обігрів, — попросила, цокаючи зубами. — І принеси мені куртку з багажника й маленьку блакитну торбинку, в мене там зубна щіточка.

Він дивився на неї так, ніби до машини зненацька сіла незнайома людина.

— Прошу тебе, — додала за мить.

— Дуже прошу? — приязно усміхнувся.

Вона теж усміхнулася, вийшла з машини, дістала куртку, вдягнула і застібнулася по саму шию, натягаючи на голову капюшон з хутряним коміром. Потім із глибини багажника видобула свою косметичку і пляшку мінеральної води. Від хвилювання й різких рухів трохи зігрілася. Лише трохи, але достатньо, щоб не мати потреби повертатися всередину і про щось просити.

Трохи пробіглася в один і другий бік, високо піднімаючи коліна. А потім почистила зуби, стоячи з широко розставленими ногами на паркінгу й спостерігаючи за світом, що прокидався до життя. Прополоскала рот водою й виплюнула її на лобове скло Феррарі. Кароль знову усміхнувся й увімкнув двірники.

Не хотіла робити йому приємність. Хоча, якби хтось запитав, вона не змогла б пояснити, в чому полягає для нього приємність. Рушила бігцем навколо паркінгу; як завжди, після кількох хвилин задишки її тіло призвичаїлося, дихання заспокоїлось, пульс стабілізувався на ста сорока ударах на хвилину, у м’язах, сухожиллях і суглобах з’явилося тепло, крижане повітря перестало бути докучливим холодом і стало приємною свіжістю.

Зробила кілька кіл, а тим часом паркінг заповнювався, люди намагалися припаркуватися якнайближче до входу і, зігнувшись, бігли до обертальних дверей. Пішов дрібний сніг. Зоф’я не помітила пари, що вийшла з торговельного центру і попрямувала в бік їхньої машини. А коли помітила, то не впізнала Лізу й Анатоля. Лише коли майже наскочила на них, швидко дихаючи напіврозтуленим ротом, різко зупинилася.

Не запитала Кароля раніше, навіщо вони пішли до крамниці. Вирішила, що їм було щось потрібно: може, ліки, може, одяг, може, зимове взуття.

Що ж, тепер вона знала, що їм було потрібно.

Жінка, що стояла перед нею, нічим не нагадувала Лізу. Та була спортивною зрілою шведкою, яка своєю манерою рухатися, поведінкою та практичним одягом більше нагадувала б чоловіка, якби не казкова ельфійська врода.

Ця Ліза була богинею. Зоф’я, захекана, зі спітнілим чолом і рум’яними щоками, відчувала себе харцеркою з товстими литками біля невагомої принцеси. Шведка змінилася. Замість гольфа, джинсів і кросівок, тобто стилю, до якого вони звикли, коли ще не бігала оголеною між кущами в Нью-Рошелл, на ній була пряма червона сукня з невеликим декольте, високі замшеві чоботи на підборах і чорне болеро, якому в поєднанні з якимось