Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

на 1 травня «Правда» писала про 197 госпіталізованих, а на ранок 3 травня лише в Україні зафіксували 911 таких пацієнтів; 4 травня — 1345 пацієнтів. Кількість дітей із симптомами радіаційного ураження також зростала: із 142-х станом на 3 травня до 330-ти станом на 4 травня. Коли радіологічні відділення київських лікарень переповнилися, органи охорони здоров’я почали готувати лікарні за межами Києва і були готові прийняти ще 1680 постраждалих.

Анатолій Романенко, міністр охорони здоров’я УРСР, закликав усіх членів комісії Ляшка, які відвідали Чорнобиль, пройти медогляд в урядовій клініці. Він доповів, що задля врегулювання дедалі відчутнішої радіаційної кризи в район Чорнобиля направили 230 бригад швидкої допомоги. З огляду на дефіцит медичних кадрів багато хто з відправлених у Чорнобиль були студентами медичних начальних закладів Києва. І оскільки, як повідомляв КДБ, батьки студенток, які навчалися в медучилищах, виступали проти їхнього відправлення в заборонену зону, мобілізація обмежилася хлопцями-студентами випускних курсів. Як згадував один із мобілізованих студентів Максим Драч, син видатного українського поета Івана Драча, оголошення про підготовку до поїздки зробили під час занять уранці 4 травня. «Ми сідали в автобус, усміхаючись і жартуючи», — згадував він. Максима і його друзів направили на пости радіаційного контролю на кордонах забороненої зони. Картина там була розпачливою. «Проходили здебільшого згорблені старики і маленькі діти», — говорив Максим Драч. Ані він, ані його товариші не мали захисного спорядження, унаслідок чого після кількаденного патрулювання зони хлопці самі опинилися в лікарнях.

Водночас українська влада старанно вирішувала питання того, що можна і треба було б повідомити спільноті про небезпеку, пов’я-зану з реактором. Безперервна інформаційна блокада, організована Москвою, ніде не була настільки абсурдною та обурливою, ніж безпосередньо в забороненій зоні. Прип’ятське міське видання припинило виходити невдовзі після інциденту, однак чорнобильська газета «Прапор Перемоги» продовжувала виходити — хоч і зі забороною публікації будь-чого, що стосувалось би аварії чи її наслідків. Навіть коли жителі регіону, вже страждаючи від променевої хвороби, пакували свої Валізи відповідно до наказу про евакуацію, видання не сказало про аварію ані слова — ні в номері за 29 квітня, тобто в першому після вибуху, ні в наступному номері за 1 травня. Водночас на першій сторінці останнього номера було надруковано зображення Леніна і низку партійних гасел, одне із яких, узяте із доповіді Горбачова на XXVII з’їзді ЦК КПРС, промовляло: «Радянські люди можуть жити спокійно: партія глибоко усвідомлює свою відповідальність за майбутнє держави».

Під час засідання комісії Ляшка Анатолій Романенко наполягав на більшій відкритості: «Наш вихід — сказати людям правду, однак ми уникаємо цього». Утім, Ляшко, пам’ятаючи про монополію на інформацію Москви, не прагнув робити публічних заяв щодо інциденту. Він відхилив пропозицію телевізійного репортажу про пошкоджену атомну електростанцію і запропонував перенести розгляд цього питання на наступний день, коли вони отримають більш ясну картину. Степан Муха, голова КДБ УРСР, не заперечував. Координація інформаційної політики з Москвою — єдине, що його хвилювало. «Москва оприлюднює дані, не взаємодіючи з нами, — говорив Муха. — Вони пишуть про сімнадцятьох тяжкохворих, ми — про тридцятьох». Було вирішено нічого не робити, і лише 4 травня, на наступному засіданні комісії, Ляшко нарешті доручив Романенкові підготувати інформацію для широкої спільноти про те, як захиститися від радіації. Він також додав: «Завтра ми подамо текст [українському] Політбюро і, якщо його схвалять, опублікуємо пізніше того ж дня».

Схиляння перед Москвою було невід’ємною частиною історичної ДНК української політичної еліти. Українські високопосадовці применшували ступінь впливу радіації і відтягували публічне звернення, яке самі ж вважали ключовим для забезпечення охорони здоров’я населення, оскільки боялися дістати по шапці від лідерів Комуністичної партії. Окрім того, вони були сповнені рішучості реалізувати державні плани на сільськогосподарську продукцію в особливо забруднених районах: радянський уряд зіштовхнувся з проблемою забезпечення своїх громадян продуктами харчування (лише 1985 року було імпортовано 45 мільйонів тонн зернових і близько 1 мільйона тонн м’яса), а тому Москва розраховувала на стабільні поставки сільськогосподарської продукції з України, житниці Радянського Союзу.

Республіканська комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, очолювана Олексадром Ляшком, розпорядилася, щоб заборонену зону патрулювали міліція і військові. Було не зовсім зрозуміло, що робити з посівами на полях: селяни, залишаючи зону, покинули не лише свої будинки, а й 10 000 гектарів озимих культур, 13 000 гектарів ярих, а також 45 000 гектарів посадженої картоплі. Не розуміючи повною мірою впливу радіації, влада намагалася всіляко врятувати хоча б щось від вже ураженого посіву. «Радіоактивне забруднення практично не загрожує урожайності, — заявив Олександр Ткаченко, надто оптимістичний міністр сільського господарства УРСР, комісії Ляшка 4 травня. — Втрати озимих культур за рівня у 80 рентгенів становлять 25–30%, абсолютні втрати — лише за рівня в 300 рентгенів. Ліс за рівня в 100 рентгенів помирає за 3–4 роки». На думку лідера українського села, прийнятним для споживання було все, що відразу не було винищено радіацією.

Українська влада задумалася про правильність своєї політики лише після відмови московських керівників ввозити українські овочі для продажу в гастрономах і на ринках міста. Доти ж вони давали згоду на виробництво масла із забрудненого молока корів, що їли радіоактивну траву. В країні з хронічним дефіцитом продовольства були переконані: відмовлятися від будь-якої сільськогосподарської продукції, нехай навіть із забороненої зони, — занадто велика розкіш.

*

На фоні дискусій Ляшка і його колег стосовно того, як бути і як висвітлювати факт аварії, радіаційна обстановка в нещодавно створеній 30-кілометровій зоні та за її межами стрімко погіршувалася. Рівні радіації, які знизилися після вибуху, тепер знову почали підвищуватися. Зокрема, 27 квітня реактор викинув близько 4 мільйонів кюрі радіоактивних матеріалів; 1 травня цей показник скоротився удвічі, проте вже 2 травня, коли район відвідали Рижков і Лігачов, підвищився до 4 мільйонів кюрі; 3 травня рівень досягнув 5 мільйонів кюрі, а 4 травня — семи мільйонів.

Чим викликане настільки значне підвищення рівнів радіації і до чого це може призвести? Учені-ядерники ламали голову. Одне з припущень полягало в тому, що 5000 тонн піску, свинцю, глини і бору, скинуті на реактор, перешкоджали теплообміну між активною зоною реактора та атмосферним повітрям, водночас дозволяючи кисню проникати в реактор і пришвидшувати процес спалювання графіту в його активній зоні. І хоча було вирішено припинити засипання з повітря, ситуація й досі погіршувалась. Висловлювалися побоювання відносно того, що під вагою скинутих матеріалів перегрітий реактор прогорить собі шлях крізь бетонний фундамент до підземного комплексу 4-го енергоблока, підтопленого водою, закачаною протягом перших годин після аварії. Зі свого