Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

мук

Прийдешніх наше раювання! Глина,

З якої я постав, хіба хотіла

Стать чоловіком? Чи благала Бога,

Щоб підіймав увись, носив у Рай?

Як мої воля й сутність урізнобіч

Розбіглися, Бог буде справедливий,

Коли мене, не здатного вміщати

Його дари, поверне знов у прах,

Відкіль я не просивсь. За що ж карати

Усіх людей, що будуть після нас?

Усемогутній – поможи збагнути.

Хоча, по правді, пізнє сперечання

Тут ні до чого: сам же я прийняв

Нав’язані умови разом з благом,

Мені дарованим. Тепер негоже

Їх розривати, бо й мене самого

І всього навкруги творцем єсть Бог

Єдиносутній. Що, коли мій син,

В непослух впавши, караний отцем,

Кричатиме: «Я не просивсь на світ».

Чи виправдаю я його зухвальство?

Ні! – хоч не вільний вибір, а природність

Дала батькам дітей. А Бог же сам

По власній волі сотворив мене

Й від Себе і Собі плекав ласкаво;

То з волі власної й кара непослух.

Отож заслужено терпи покару.

Узятий з праху – повертайсь у прах

Негайно. Нащо затяжне життя,

Занурене у муки на глум Смерті?

Вернусь охоче в незворушну глину;

Засну дитятком у її обіймах;

Ніколи не гримітиме мені

Й не накликатиме жорстоких видив

Погроза Смерти й острах за нащадків…

Проте є сумнів: що, як людський дух,

Вітхнений Богом, не вертав у прах

З гниючим тілом? Що, коли в могилі —

Чи то деінде – є життя у Смерті?

Це – страшно. Втім, не те. Адже не глина

Грішить, а вдихнутий у мертву глину

Життєвий дух. Тоді вмирає – що?

Те, в чім життя і гріх. Газом із тілом,

Немає сумніву, увесь помру,

А що за тим, – не в силі я збагнуть.

Бог – нескінченний; чи то ж безкінечний

І гнів Створителя на всіх людей,

Рокованих на Смерть? Як сумістити

Кінечне з безкінечним? Чи можлива

Безсмертна Смерть? Це дивна суперечність,

Немислима у Божім всемогутті,

Як прояв слабощів. Хіба Господь

Утверджує сувору справедливість,

Ламаючи свавільно ті закони

Причин і наслідків, що Сам поклав

У сув’язі кільця в кільцеві з кілець

У кільцях – вічно? Думав я, що Смерть

Нас помахом єдиним вивільняє

Від мук. Ба ні! Віднині відчуваю,

В собі й навколо невідступний Розпад –

Смерть ген у безконечність. Горе, горе!

Обрушується наглим громом страх

На голову мою і топче в землю

Беззахисного. Відчуваю Розпад –

Смерть часткою себе й своїх нащадків.

Оце мій спадок їм. Волів би сам

Спожить його. Хай звільнені навіки

З такої батьківщини не кленуть

Першолюдину як Першопричину

Безвинної покари… Ні. Не те.

Вони – моє продовження і сім’я,

Осквернене, передане у спадок

З розхитаністю волі, дій, думок.

Хіба такі перед лицем Господнім

Устоять? Аж тепер мені сяйнуло:

Заборгувати витворам своїм

Чи ж личить Богові? А плутанина

Думок, хоч як петляє, вказує на мене —

Найпершого ослушника, що Бог

Скарав. Тоді нехай Господня кара

Виповнюється! Хоч нам не під силу

Тягар важезний, важчий, ніж Земля.

А втім, ділитимем його удвох

З негідною жоною: Найвинніший

І Найкоханіша постали разом.

Такого не було і більш не буде

На цій Землі. Я – наче Сатана,

Навіки проклятий! О, пізнання!

О, почуття! В яку безодню жаху

Мене ввергаєте!» Так нарікав

Розгублений Адам глухої ночі —

Не тихої, не ніжної, як перш,

А в пелені болотного туману.

Простягтись на відчуженій землі,

Він кляв своє сотворення й звав Розпад –

Смерть невідкладно здійснювати вирок:

«Чом не покінчиш зразу? Де та правда?

Чому бариться Божа справедливість

І не прискорює ходи, глуха

До молитов? Чому не озоветесь,

Долини, затишні гаї, – ще вчора

Чутливі й чуйні, гомінкі піснями

Нічних небесних хорів!?» Стихла Єва,

Закам’яніла в горі, підвелася

І лагідно озвалась до Адама,

Торкнувши Мужа. Той схопився: «Геть!

З очей моїх, зміюко, Сестро Змія!

Як він, фальшива, тільки не хвостата

І звивисто не видовжена тварь,

Як він! Тоді б усі остерігались

Пекельного жала в красі небесній,

Що потім багатьох поспокушає.

А ми ж були щасливі! Поки примхи

Й забаганки твої та суєтливість

Зневажили мою пересторогу.

Ти, самовпевнено заграючи,

Перед дияволом похизувалась,

Немов цариця, і попала в пастку.

Я ж оступився, наче раб покірний,

Тебе від себе відпустивши, вірив,

Що ти розумна і неспокушенна,

Стійка й розважна – ох! Як помиливсь!

Бо ті твої чесноти показні

Ховають темну суть мого ребра,

Що й від природи скривлене й ламке.

О, чом його не викинуто геть? —

Я жив би і без нього. Наш творець,

Премудро населивши Небеса

Мужськими духами, дав лиш Землі

Таку принадну помилку Природи.

О, чом Він зразу не наповнив Світ цей,

Як Небеса, началом чоловічим

І нам розмножуватись не велів

Якось природно, тільки без жінок,

То не зазнали би, як нині, лиха

І тисяч нових лих в майбутнім! Жінка

Ще попомучить чоловічий рід.

Без неї ми ущербні та безплідні,

А з нею – як знайти достойну пару?

Ця – випадкова, в іншій – помилився,

Та, люба й жадана, тебе не хоче —

Повіялася з іншими. Ця любить,

Але скоритись змушена батькам.

Там двоє покохалися на горе:

Вона – заміжня, чоловік лютує,

Родині – срам, а діточкам – сирітство…»

Розгублений, у роздумах гірких,

Адам від Єви відвернувсь. Вона,

Відштовхнута уперше, розридалась.

Припала чоловікові до ніг,

Покрила їх розпущеним волоссям,

Обнявши у покірнім каятті.

Проквилила налякано: «Не кидай

Мене, Адаме! Небеса хай свідчать

Мою любов до тебе. Завинила

Я