Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Розділ 21

Я вражено дивилася туди, де ще недавно стояла Кенді, а тепер вже нікого не було. Це просто неймовірно! Чому вона мене так зненавиділа, що навіть зараз намагалася прорватися? Невже через владу? Виглядало, що вона не бідна, і не здавалося, що так вже закохалася в Діна.
Тож, справа в жадобі до влади? Невже можна так прагнути піднятися над усіма, що переступати через людей, як через сміття на дорозі? А як би вона вчинила, якби прорвалася? Чи не мала вона з собою чогось такого, що знову можна було б використати як прокляття?
Я перевела погляд на Діна, який теж дивився туди, звідки щойно відірвався мій погляд. Потім він повернув голову до мене і тихо сказав:
– Мені не хотілося б, щоб ти це бачила. Вибач.
Я лише кивнула головою. Що сталося, те сталося, і вже нічого не зміниш.
Швидко оглянула залу. Всі придворні сиділи заціпенілі від жаху від побаченого, крім одного літнього чоловіка, який стояв, притискаючи до себе непритомну даму. Коли всі засуджені вийшли, і Вік виніс Маріту, Кордевідіон сів у крісло. Я наслідувала його приклад і впала на своє місце.
– Меріде! – покликав Дін. Коли радник наблизився, то наказав: – Відпусти всіх, крім... – і кивнув на чоловіка, що стояв. – І не забудь про те, про що ми говорили.
– Добре, Ваша Величність.
– У тебе вийшло Бренту разом з міткою маяк встановити?
– Все зробив, як слід, він нічого не запідозрив.
– Добре, – кивнув мій чоловік. – Починай.
Перший радник підійшов до свого столу й оглянув аудиторію.
– Судовий розгляд закінчено, рішення винесено, покарання призначено, – почав гучним голосом Мерід. – Історія засідання буде поміщена у сховище із зазначенням сьогоднішньої дати, – перший радник повернувся до Федеріки.
Вона взяла коробку, що висіла над столом, вимкнула її та передала Меріду. Радник короля поставив коробку перед собою.
– Лорд Сед! – коли чоловік, що тримав жінку, яка вже розплющила очі, відгукнувся, продовжив:
– Після засідання вам необхідно пройти до кабінету Його Величності Кордевідіона Тарлійського. Ростоне! – молодий чоловік підійшов до свого начальника і вклонився. – Тобі потрібно зараз повідомити родичів Маріти Терени, що за злочин перед короною, який включає замах на особу королівської сім'ї, вона засуджена до страти. А також повідом їх, що у них є 5 годин, щоб подати прохання про помилування Його Величності Кордевідіону Тарлійському, або просити особистої аудієнції Її Величності Наталії Тарлійської, щоб благати її про прощення та заміну покарання на більш м'яке, оскільки цей злочин було направлено безпосередньо на неї.
Моя щелепа просто відвисла зовсім не по-королівськи! М'якше покарання – це що?!
Ростон знову вклонився і пішов виконувати доручення. Перший королівський радник вийшов з-за столу і попрямував до мого крісла-трону. Очевидно, через відсутність свого заступника, він допомагатиме мені спускатися сходами. Так і сталося. Мерід простяг мені руку, і я обережно зійшла по сходинках.
Все-таки в такій сукні, як на мені зараз, сидіти набагато зручніше, ніж ходити. Дін також спустився і підставив мені свій лікоть. Коли я вчепилася міцніше за його руку (додаткова опора ніколи не завадить), ми повільно попрямували до дверей. Вихід, як і раніше, зворотний до входу. Першими вийшли ми, потім королівська свита, а далі всі інші присутні. Перед сходами нагору Дін озирнувся.
– Меріде, проведи дядька Седа до мого кабінету, але без дружини. Нехай сам вирішить, що розповідати їй. Федеріко, – звернувся він до головної фрейліни, – ти теж підіймайся. Думаю, на візит батьків Маріти чекати довго не доведеться. Будеш присутньою на аудієнції. Якщо щось знадобиться, відправ до мене Террі.
– Добре, Ваша Величність.
Мене зацікавила остання пропозиція чоловіка.
– Наприклад, що може знадобитися? – запитала я, зосереджено долаючи сходинки слідом за чоловіком, який рухався вгору.
– Наприклад, присутність Маріти, – Дін міцніше притиснув мою руку і пришвидшив ходу.
– О! – я навіть хотіла зупинитися, але не вийшло. Король не мав наміру затримуватися в дорозі й мені не дозволив.
Сходи були подолані. Коли наші шляхи мали розійтися, я продовжила розмову. Провівши поглядом Федеріку, що прямувала до дверей у мою вітальню, я підняла очі на чоловіка і запитала:
– М'якше покарання – це що?
– Дружино, ти мене дивуєш! Невже нічого на думку не спадає?
Я кивнула головою – так, нічого на думку не спадає. Звідки мені знати, що тут м'якше, а що ні? Як навіть не знаю, чому робота на прядильному заводі може бути покаранням.
– І це каже жінка, яка додумалася своєму чоловікові в одяг жіночі труси підкласти! Куди поділася твоя уява?
Я тільки плечима пересмикнула.
– Не знаю, куди поділася, напевно, в сплячку впала, – сумно повідомила я.
– Ну, якщо сама нічого не можеш придумати, – тяжко зітхнув чоловік, – спитай в Артура, може він що порадить.
– В Артура?! – недовірливо подивилася на Діна. – Ти хочеш сказати, що дозволиш, тобто, що ти згоден?
– Я згоден, а твоє діло зробити так, щоб погодилися батьки Маріти, та й вона сама.
– А вони можуть не погодитись? – вразилася я.
– Хто його знає? Вони можуть спробувати вимолити в тебе рішення послати її на безлюдний острів, таки це у своєму світі. Правда, я думаю, що їхнє вміння переконувати, твоєму в підметки не годиться, – посміхнувшись, чоловік повернув мене в бік дверей, де зовсім недавно зникла Федеріка, і шльопнув по задку, надаючи прискорення.
– Гей! – обурилася я та озирнулася. Дін моє обурення проігнорував, залишив мене сердиту і вирушив у своїх справах.
Ну, і як назвати таке поводження з Її Величністю королевою Тарлії, чи то пак, мною? Як можна Мою Величність шльопати по попі? Зовсім моветон якийсь. Де тільки виховували цього шльопальника, спитати б?
Поки я ображено бурмотіла собі під ніс, вже підійшла до дверей вітальні. Ввалилася всередину, зачинила за собою двері й зітхнула з полегшенням – нарешті дісталася. З надією, що зараз швиденько скину з себе весь цей важкий вантаж із тканини та дорогоцінного каміння, приблизно кілограмів десять, метнулася до спальні. Але не тут то було.
– Ваша Величність! – гукнула Федеріка.
– Що? – запитала я, не припиняючи цілеспрямованого руху до бажаної мети.
– Розпорядитися щодо сніданку?
– Федеріко, який сніданок? Все одно вже обід на носі. Роздягтися хочу. Терміново, зараз.
– Ваша Величність, – не відставала перша дама. Ось же настирлива яка!
– Що? – зупинилася і глянула на надзвичайно серйозну жінку.
– Не слід вам зараз роздягатися.
– Це ще чому?
Я чекаю – не дочекаюся, поки позбудуся важкої сукні, а вона мені тут каже «не слід».
– Під час аудієнції бажано бути одягненим згідно з регламентом, – чудово, значить, ось ця скриня блискучого каміння, що на мені – це регламент якийсь?
– Федеріко, мене цей регламент зараз просто розчавить, і ноги зламаються від тяжкості, якщо його не зніму, – сподівалася викликати співчуття у суворій поборниці правил.
Сюрприз! Не вийшло.
– Ви присядьте, Ваша Величність, і ногам буде легше, – ну що за невезіння? Неохоче призупинилася.
– Гаразд, – кивнула з покорою. – Тоді хоч у бібліотеку зайду, газетку почитаю, – і знову направилася в бік спальні.
– Куди це? – здивувалася командирка фрейлін.
– Федеріка, от не набридай, в туалет мені треба. Чи зрозуміла тепер? – обличчя першої статс-дами почервоніло, і вона уважно оглянула мене з ніг до голови, розмірковуючи, чи зможу я в такому вигляді газетку читати. Вона відкрила рота, щоб звернути на це мою увагу:
– Ваша Величність, можливо, слід...
– Не слід! – різко перебила я. – До туалету я завжди ходжу без сторонньої допомоги!
Гордо пройшла до омріяного входу в спальню, звідки швидко промайнула в маленьку кімнатку.
Повернулася я у вітальню не менш гордою ходою, ніж коли звідти виходила, і не менш як за пів години. Попри бойові втрати у вигляді розпатланої голови (навіть діадема зсунулася набік, хоч Дін і казав, що вона триматиметься), відсутності кількох каменів на сукні (потім знайду і пришию), і червоного, від боротьби з королівським нарядом, обличчя. Це просто жах!
– Е-е-е... – Федеріка навіть не одразу знайшлася, що сказати, оглядаючи мене з ніг до голови. Потім її погляд все ж таки зупинився на моїй голові. – Е-е-е... – продовжила вона, – чи не слід... – і знову замовкла.
– Слід, – я поспівчувала її невдалій спробі вести розмову зі справжньою королевою. – Клич Діеріну, – хоч нарешті запам'ятала ім'я. – Будемо виправляти її роботу.
Чому ця зачіска зіпсувалася, не розумію, начебто я не ходила на голові? У вітальню викликали Террі та наказали негайно знайти й привести мою особисту стилістку.
Коли дівчина, задихаючись, прибігла, то лише ахнула, побачивши художній безлад у мене на голові, і кинулася його виправляти. Поки фрейліна працювала, Федеріка і Террі теж не сиділи склавши руки. Вони витягли з кута високе темно-вишневе крісло з вишитим тигром у короні й трьома сходинками та поставили його по центру стіни, навпроти вхідних дверей. Від крісла до входу Террі розкотила килимову доріжку того ж кольору. Потім, помітивши, що зачіска вже в порядку, вона швидко поправила на мені урочисте вбрання, безцеремонно покрутивши мене навколо осі.
Все-таки нахабна у мене покоївка. Не хоче ставитися до мене з належною повагою. Але результат виходить швидкий, бо багато моїх заперечень просто ігнорує. Через кілька хвилин я вже сиділа на своєму троні при повному параді. Діеріна стала у коридорі, біля вхідних дверей, а Федеріка – поруч з моїм кріслом. Ледве я влаштувалась зручно, як двері знову відчинилися, і в них з'явилася фрейліна. Присівши в напівреверансі, вона повідомила:
– Ваша Величносте, сім'я засудженої Маріти Терени просить аудієнцію. Чи погодиться Ваша Величність їх прийняти?
Зробивши глибокий вдих і видих, я голосно і впевнено відповіла:
– Погоджуюся. Нехай заходять. – фрейліна відступила від дверей і жестом дозволила відвідувачам увійти.
– Її Величність Наталя Тарлійська згодна вас вислухати, заходьте.
Батьки Маріти виявилися літньою парою, яка нерішуче ввійшла до приміщення. Маленька, худенька жінка, ледве переступивши поріг, раптом побігла до мене. Террі, миттю кинувшись уперед, перегородила їй шлях, і тоді, десь на середині, жінка впала на коліна, піднявши на мене слізний погляд.
– Ваша Королівська Величність, матінко рідна, змилуйтеся!
Я розгублено подивилася на неї. Це я матінка? Та вона ж мені в матері годиться. А її чоловік – взагалі, як дідусь. Слова десь загубилися, запанувала тиша.
Я витріщалася на жінку, що стояла на колінах, і мовчала. Потім, глянувши на Федеріку, почала підводитися. Як я можу сидіти, якщо ледь не біля моїх ніг на колінах стоїть літня пані?
Очі статс-дами, що спостерігала за моїми рухами, здивовано округлилися. Зрозумівши, що роблю щось невірне, знову впала на своє місце.
Мати Маріти, застигши з притиснутими до грудей руками, дивилася на мене. Я проклинала ситуацію, що склалася, і лаяла Маріту, яка своєю дурістю поставила себе в таке нелегке становище, і згадувала незлим тихим словом мого чоловіка, який залишив мене наодинці з цією проблемою. Ось же Величність!
Як мені переконати цю тендітну жінку, щоб вона погодилася відправити свою дочку невідомо куди й невідомо до кого? Лаятися немає сенсу, це нічого не змінить. Тому, знову видихнувши, намагалася взяти себе в руки та перейти до виконання своїх обов'язків.
Не пройшло й п'ятнадцяти хвилин, як я вже відправила Террі за Діном. Батьки Маріти були згодні на будь-який варіант, аби їхня дочка залишилася жива.
Коли до вітальні увійшов король, старша пара навіть відступила на кілька кроків назад і застигла, не наважуючись ні рухатися, ні дихати. Адже моє рішення ще не було остаточним. Щоб змінити міру покарання, потрібне було схвалення голови королівства. Король окинув поглядом застиглу пару і звернувся до мене:
– Ти хотіла мене бачити, люба?
Він підійшов до мого крісла, простягнув руку і дочекався, коли я подам свою, щоб допомогти мені встати. Ну що ж, значить, тепер вже можна.
– Ваша Величносте, – чемно звернулася я до Діна. – Прошу вас змінити покарання, призначене для служниці, Маріти Терени.
– Яке покарання ти вважаєш відповідним для її злочину?
– Я просила б вас, замінити смертну кару на заслання.
– На острів Селдона? – уточнив він.
Я помітила, що батьки недолугої служниці здригнулися лише від згадки про острів.
– Ні, переміщення в інший світ, – я, як ніколи, ввічлива та коректна.
Кордевідіон задумався. Оце так! Ще й думає тут!
– Террі, – звернувся Дін до покоївки, що стояла біля дверей, – скажи Кевіну, що я наказав доставити сюди засуджену Терену, а сама запроси Меріда.
Потім він перевів погляд на відвідувачів і, зробивши невелику паузу, додав:
– Я перегляну своє рішення, якщо Маріта добровільно погодиться переміститися в інший світ. Якщо з якоїсь причини переміщення не відбудеться, засуджена поїде на острів Селдона на десять років.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍