Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

що стікав з підборіддя болотяника, і жовті баранячі роги лісовика, нахилені у його бік. В очах нечисті стояло те саме питання. Поліціянт відчув, як холод охоплює груди, як пульсують опіки на скронях. «Я не один з вас! — закортіло закричати у гидкі пики. — Я цього не обирав». Але не міг поворухнутися. Знову заболіло під ребрами. Тюрин безсило повалився на сидіння. Натовп загомонів і почав насідати. Але не для того, щоб розірвати поліціянта. Від Присутствених місць нарешті наближалися козаки.

— Жени вже! — наказав Тюрин. Краєм ока вихопив високого чоловіка у чорній шинелі, який спостерігав за ним з протилежного боку вулиці. Вже не вперше Олександру Петровичу здалося, що за ним стежать двоголовці.

*

Міська поліція нагадувала мурашник, залитий водою. Брудний і розхристаний Топчій спав на стільці біля кабінету шефа. Уві сні нервово смикав ногою, ніби і досі ганявся за кощами. Тюрин не став його турбувати. Зняв кітель і розвернувся до великої поцяткованої мапи Києва. Червоні точки вказували на спалахи активності тупих немертвих. Їх ставало дедалі більше, як вісп на тілі зараженого.

Тюрин згадав нещодавній рейд на Юрківську. Купця Морошку вкусив невідомий клієнт, і ще до ранку він обернув усіх домашніх. Дикі, з тьмяними очима і слідами тліну, члени родини Морошків гасали двором. На їхніх обличчях не залишилося нічого людського. Наче голодні тварини, вони кидалися на паркан. Сусідам пощастило, що огорожа була зависока і кощі не змогли перебратися. Тюрину з помічниками довелося повністю випалити садибу. Поки вогонь фенікса роз’їдав плоть, колишні люди, наче живі факели, бігали двором.

Згідно з інструкцією Санітарної комісії, у разі виявлення зараженого знищувалися всі покусані, а місце випалювалося. Городові обходили будинки, попереджаючи про небезпеку приховувати безмозких неживих, а вони все одно з’являлися в різних кінцях міста.

Вчора передали секретне донесення про випадок зараження у Київській фортеці, й Тюрин усерйоз боявся, аби там не почалася епідемія. На режимній території, де все підпорядковано військовому губернатору, боротися з навалою вдвічі складніше. Цивільних не пустять, а самі можуть не впоратися.

*

Олександр Петрович витягнув свіжі звіти. Ротмістр Синявський з’їздив до мадам Гінди і повернувся безмозким, при тому що жодна з дівиць не заразилася. Оболонська польовичка втратила розум і покусала товаришок. На засіданні Нічного клубу перетворився один з десмодусів. Решта його скрутили, при цьому був заражений князь Басараб.

Тюрин важко зітхнув. Види по-різному реагують на укуси кощів. Водяники майже не цікавлять тупих немертвих, а от люди страждають найбільше. Це й породжує чутки про нечисть як джерело інфекції.

А головне, жоден розумник із Санітарної комісії досі не зміг пояснити, як відбувається поширення зарази. Поліція тицялася, як сліпе кошеня, знищувала одного коща, обходила район у пошуках інших, а про наступний спалах повідомляли з протилежної дільниці. Скалонне найбільше обурювала настанова губернатора діяти максимально тихо. Ніхто немов не розумів, що місто на межі паніки.

*

— Олександре Петровичу, прошу. Сідайте, — чиновник з особливих доручень Вишиєвський ввічливо посміхнувся і показав на крісло. На відміну від міської поліції, у канцелярії генерал-губернатора панував робочий спокій. Лише додаткова охорона на вході свідчила про те, що і тут знають про кощів. — Як там у Стрітенській церкві? Побачили щось цікаве? — Вишиєвський примружив єдине око, склав руки на грудях і залишився стояти.

— Нічого особливого, якщо не зважати, що там неподалік, на Стрілецькій, уже зафіксували першого коща, — Олександр Петрович навіть не глянув на крісло.

— І все-таки, — Вишиєвський визирнув у вікно, немов перевіряючи охорону. Тюрин подумав, як же йому незатишно у чужому місті. — Мені доповіли, що на стінах церкви з’явилися чудернацькі малюнки — обличчя людей у кублах змій. Вам не здалося це дивним?

— Олексію Митрофановичу, ви ж мене викликали не про живопис говорити? — Тюрин почав дратуватися. Відчував, що з нього роблять дурня. З того, як Вишиєвський навіть бровою не повів на слова про кощів, було зрозуміло, що увага до випадку у Стрітенській церкві — більш ніж реакція на скарги надокучливого священика. — Чим вас так зацікавили ці малюнки? Вони якось пов’язанні з трупами, які знайшли у церкві двадцять один рік тому? — Тюрин ударив навмання і виявився правий.

Брова над єдиним оком Вишиєвського здивовано стрибнула.

— Ви вже про це чули? Що ж, так навіть краще, — чиновник підійшов до столу, вийняв цигарку. На подив Тюрина, вставив її у мундштук, запалив і елегантно, майже по-жіночому, притулив до губ. — У 1892-му у Стрітенській церкві знайшли трьох чоловіків без слідів насильницької смерті. Тоді подумали, що вони стали жертвами чарів чи випили отрути. Одним словом, якийсь ритуал.

— Вони були змієпоклонцями? — у грудях Тюрина знову похололо.

— Ви знаєте про це більше, ніж я? — насторожився Вишиєвський. Цигарка повисла.

— Ні. Ви сказали про ритуал, справою займався Четвертий відділ, а отже, це точно були змієпоклонці. Там же тільки їхні смерті й розслідують. Але з того, як ви мене запитали, ризикну припустити, що там був замішаний мій батько.

Самовдоволена посмішка зникла з обличчя Вишиєвського. Зрозумів, що його переграли, і тепер, замість витягувати інформацію з Тюрина, мусив сам розповідати.

— Ви мене підловили. Ваш батько довго «розробляв» цю групу змієпоклонців. Туди входили поважні людиноподібні, один гімназист із людей і ваш батько. Оцих трьох з нечисті і знайшли у Стрітенській за два тижні до погрому. Напередодні у вашого батька загострилася нервова хвороба. Щось подібне до того, що він переживав після розкопок у 1874-му. Тому він не брав участі у ритуалі, а поїхав до маєтку. Як ви знаєте, після того ми вже не співпрацювали. Гімназист зник. Є підозри, що під час навали кощів, але переконливих свідчень немає. І тепер ці малюнки зі зміями, у місті вбили прем’єра, схоже на організовану діяльність…

— Ви думаєте, — у Тюрина пересохло в горлі, — хтось вирішив відродити групу змієпоклонців?

Ціла буря пронеслася в голові у Тюрина. Батько мертвий, він у цьому переконаний. Завжди знав і знає тепер. Він має лист з Олександрівської лікарні про його смерть у 1897-му, але ж…

— Це я і хочу, щоб ви з’ясували, — Вишиєвський явно був задоволений ефектом, який справили на синьопикого його слова.

— Як звали гімназиста, що входив до групи? — очі Тюрина гарячково блиснули.

— Учень шостого класу Першої гімназії Сашко Хоменко. Його не було серед мертвих у Стрітенській, але і серед живих його так і не знайшли, — з готовністю відповів Вишиєвський. — І ще одне, Олександре Петровичу, — чиновник підвівся, обійшов стіл і присів біля Тюрина. Відживлений відчув тонкий аромат тютюну. — Я порекомендував, щоб вас долучили до справи Богрова.