Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Мені дуже хотілося жити і бачити це небо, море і дерева. Тому, заплющивши очі і перемагаючи огиду до себе, я кивнула у відповідь на слова пана Альмасіо.

- Ще одне, - сказав він, анітрохи не здивувавшись. - Про всяк випадок поясню тобі на наочному прикладі, як слід поводитися, щоб між нами далі не траплялося суперечок.

Тут він вручив мені невеликий, але гострий кинджал. Я розгублено стиснула його в руках, не розуміючи, що за цим має послідувати.

- Бачиш, Годе, - Ремо задумливо дивився кудись у далечінь, немов стомившись свердлити мене поглядом, - я майже впевнений, що вперта вдача не дозволить тобі сумирно виконувати мої вказівки, і ти постійно будеш заважати спробами безглуздого бунту, на приборкання якого в мене не буде часу. Тому вважай, що я щойно передумав і вирішив віддати тебе на потіху кучеру, та тим двом хлопцям. Я не жартую. Зараз я їх покличу, і віддам розпорядження, яке їх неабияк потішить. Все ж, я добряче злий на тебе, хоч і намагаюся з усіх сил переконати себе, що це не так. На тебе чекає безчестя найгіршого роду, чи не так? І єдине, що може врятувати - самогубство. Полосни себе по руці цим кинджалом, та як слід - і я повірю в твою рішучість. Інакше, я подумаю, що до весілля з тобою і справді можна творити все, що заманеться, і ти все одно підкоришся, хоч щойно і стверджувала, що краще помреш зараз. Давай же, покажи мені, що ти й справді готова померти.

Я дивилася в його божевільні, майже веселі очі й розуміла, що мав на увазі Віко, коли казав, що панові Альмасіо найбільше приносить задоволення зводити людину до стану загнаного звіра. Мабуть, саме так він знущався зі своїх дружин, перевіряючи, на що вони готові піти заради примарного порятунку від мук, а потім знову і знову вони опинялися в пастці. І сама я вже давно втратила людську подобу - руки тремтіли, обличчя кривилося в гримасі, яку можна було прийняти за ридання, але жодного звуку видати не виходило, як я не старалася. Не доводилося сумніватися, що в Ремо вистачить жорстокості для того, щоб вчинити так, як він сказав, і те, що виголошував він свою промову легковажним тоном, зробило її ще страшнішою.

- Ну ж бо, Годе! - Ремо майже сміявся, дивлячись на те, як я безсило стискаю ножа.

Я розуміла, що навряд чи він дасть мені себе серйозно поранити, розуміла, що необхідно довести йому силу свого духу, але руки мене не слухалися, і я безпомічно переводила погляд із блискучого леза на своє зап'ястя. Усього один рух, усього одне зусилля над собою - інакше доля, набагато гірша, ніж смерть... І все одно я не могла змусити себе.

Ремо Альмасіо хмикнув, вирвав із моїх заціпенілих рук кинджал і майже з батьківською інтонацією вимовив:

- Ось бачиш, Годе.  Ти надто любиш життя і надто малодушна при цьому, як би собі не лестила. Тож запам'ятай: якщо тобі на думку спаде зухвало відповідати мені в майбутньому, або гордо відмовлятися від їжі, не кажучи вже про інші види непослуху, я зроблю так, що ти благатимеш мене дати тобі цей кинджал знову. Ти ще не знаєш, що таке справжній страх, і тобі слід постаратися, щоб ніколи його не пізнати. А поки що - остуди-но голову, щоб не довелося витрачати час ще й на дурну жіночу істерику...

І він штовхнув мене у воду. Втративши рівновагу, я впала майже горілиць і хвиля, що набігла, облила мене з ніг до голови. Вода була крижаною, дихання моє перехопило, і коли я змогла піднятися, плутаючись у складках мокрої сукні, то побачила, що пан Альмасіо встиг відійти досить далеко, попрямувавши до екіпажу. Покірно я пішла за ним, ненавидячи себе навіть більше, ніж його.