Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

— Думаю, так. Голоскевич. Я наполягав, щоб вони мені мого рідного тексту аж так не калічили. Але вони не завжди зважали. Я ж себе маю за майстра мови, тому це приносило якомусь їхньому редактору особливе садистське задоволення. Найгірше склалося з першим виданням «Диявол ховається в сирі». Там мене хтось правив у такий спосіб, що перші півречення, якусь конструкцію переправляв, а в другій половині речення ніби забував про почату зміну, і все граматично розсипалося.

— Але ти це зупинив ще на рівні коректури?

А: — Я це побачив аж тоді, коли погортав готову книжку. Цілий наклад вийшов такий калічний!

— Щось таке собі туманно пригадую, відчуття певного здивування, коли читав книжку. І ось цікаво, тепер вилазять причини того, як воно було насправді. Але вернімось до твого німецького досвіду. Чи ти зрозумів для себе феномен німецького бестселера? Бо у нас бестселер і в Німеччині бестселер — це різні технології. Тобто, чи ти зрозумів різницю між цими технологіями?

А: — Ні, не зрозумів. Теоретично я можу про це розмірковувати, але не маю особистих критеріїв. Тобто мої книжки на німецькомовному ринку, де мільйони книжок, продаються досить непогано, але жодна з них бестселером не стала. Бестселер для видавництва «Зуркамп» — це коли продається спочатку якихось 50 тисяч, потім виходять на 100 тисяч і далі. В мене рахунок іде на десятки тисяч, не сотні. Мої книжки постійно додруковують по кілька тисяч, і щойно вони розійдуться, їх знову додруковують. Моя перша книжка німецькою, «Остання територія», з якої все почалося, має вже сьоме або восьме перевидання. Дуже курйозний випадок був з «Лексиконом». Хтось їм, видно, щось дуже зле написав у рецензії про «Лексикон інтимних міст», і вони дуже не хотіли його видавати.

— Але, з моєї точки зору, «Лексикон» — це якраз дуже така перекладна річ. Вона виходить за рамки якоїсь чисто української внутрішньої проблематики, в неї глобальний погляд на світ.

А: — Дякую. Я теж так думаю (сміється). Але тут до мене звертається інше видавництво, що вони хоч завтра готові той «Лексикон» видати. Бо до них якось там дійшло, що «Зуркамп» його не хоче. Я на це відповів, що мене їхня пропозиція дуже зацікавила, але я мушу спочатку поінформувати про це «Зуркамп». Це з мого боку просто жест увічливості. Бо все-таки це видавництво, якому я дуже завдячую. Якраз на той час я був у Берліні. Зустрівся з Катаріною. Вона каже: «Ні, не смій цього нікому віддавати! В жодному разі ні, я доповім, що така ситуація». І через тиждень я отримую вісточку від «Зуркампа»: «Ми будемо видавати „Лексикон“». Але ціною компромісу. Тобто, що в повному обсязі, майже 500 сторінок тексту, це здається їм надто громіздким, і вони мені пропонують видати скорочену версію, тобто «Малий лексикон».

— В українській версії було 111, ти ще обігрував цю цифру. А там скільки вийшло?

А: — 39. Третина плюс два міста.

— Ти якось потрафив обіграти це «39»?…

А: — Ні. Але виглядає так, що, може, вони й мали рацію…

— Чому?

А: — Тому що там досить багато всього потрапляло тільки заради літери і потім заради числа 111. А тут число вже не таке атракційне, воно по-своєму цікаве, а натомість книжка стає якіснішою. Краще менше, та краще, як казав один вождь.

— І крім того, структура «Лексикону» дає гарну можливість для відбору, бо в суцільному тексті роману, скажімо, фрагмент так просто не викинеш.

А: — Так. Тобто мені навіть і цікаво було над цим працювати, як з цього вийти, як ці рішення знаходити. І потім все одно треба ж було не пропустити жодної літери. Цього разу з латинки. Отже, відбулись якісь переставляння місцями, й усе заграло по-новому.

— І знайшлося щось нове?

А: — І знайшлися інші сюжети. Наприклад, у німецькому варіанті виходить так, що мої тексти про армійську службу, про місця, які з нею пов’язані, раптом вилаштувалися всі в ряд. Hajsyn, Isjaslaw, Jüterbog. Бо так латинська абетка захотіла.

— Але латинською абеткою ти всі літери заповнив?

А: — Усі. Треба було один-єдиний раз схитрувати. Зараз, що то було? Ага! З Ялтою. Бо мені там важливо, що це останній текст, а в німецькій версії він ніяк останнім бути не міг. Але став принаймні передостаннім. Хоч німецькою «Ялта» мала би писатися через J. Ну і в такому разі це було б десь посередині книжки. Але я написав через Y — Yalta, й завдяки цьому він став передостаннім.

— А Z було?

А: — Ну як без нього? Це остання літера. Місто Zug.

— І як німці просувають нове видання? Є якась концептуальна різниця, порівняно з нашою практикою?

А: — Ні, не можу так сказати. Загалом вони мають два визначальні книжкові ярмарки на рік: весняний у Ляйпциґу й осінній у Франкфурті.

— Майже як в нас, так?

А: — Так. Ну бо наші все це