Читати книгу - "Кінь Перуна"

нього взяти на доказ, що помисли у Богині лише чисті і добрі.

– І як лишень зможу, так і відстоюватиму дівчину, – завершив стурбовано Максим, хоча в голосі його було більше готовності до боротьби, аніж тривоги.

– Нехай, – погодився батько. – Може, й твоя правда... Серце рідко дурить. Коли настане час, я навчу тебе, що казати і чинити... І сподіваюся, що хоч тоді нарешті повіриш, що батьки вам, молодим, своїм дітям, лиш добра бажають...

Розмовляючи отак, обидва Беркути незчулися, як підійшли до власної оселі.

Пів віку тому хата ставилася з розрахунком на велику родину. Такою вона довгий час і була. Однак, літа йшли, і сини виростали. А виростаючи, перебиралися на власне газдівство. Тож тепер у  старому гнізді Беркутів, що складалося з трьох просторих кімнат з вікнами на південь, світлої кухоньки, добрячої комори і широких сіней, мешкало лише двоє чоловіків. Щоправда зі швидкою надією на молоду господиню. І як тепер можна було здогадатися – боярівну...

Захар Беркут піднявся на ганок і відчинив сінешні двері. З кімнати, що була ліворуч і правила тим часом за місце для збирання громадських виборних в холодні зимові вечори, долинали збуджені молоді голоси. Захар на мить затримався, а тоді рішуче натис на клямку і увійшов досередини.

У великій світлиці Беркутів було не продихнути од тютюнового диму. І біс його знає, чого це легше думається з люлькою в роті? Але саме так... Думки хутчіш сновигають од чортового зілля, і то все розумні, порадні... А помислити було над чим...

Перекидень! Вовкулака!!

Казали старі люди, що у ті часи, як ще їхні діди під стіл пішки ходили, такої напасті було, хоч греблю гати. І люди давали собі з тим раду. Знали на те способи... Бо якби не знали, то теперішні не дивувалися б так вельми, зустрівши вовкулаку на своєму шляху.

– А трясця його матері! – хрясьнув по столі кулаком старий Охрім, що народився швидше від Захара на добру дюжину літ, і вважався у селі найстаршим жителем. – Вовкулака!.. Чи ти з глузду з’їхав, Беркуте, що віриш тим шмаркатим мисливцям? Та вони козячого сліду від кабанячого не відрізнять на глиняній стежці після дощу! Вовкулака... Моя мати вже соромилася лякати нас цими байками. Все більше про песиголовців розповідала...

Захар лише гмикнув тихо і суворо, стримуючи парубків, що обурилися такою до них зневагою, аби не сміли втручатися в розмову.

– Не гарячкуй, Охріме... Те, що на твоєму віку вовкулаки не траплялися, ще нічого не значить. Відкіля ж їм було узятися? Людей у наших горах обмаль, усі на виду... І батьки й діди їхні також... З ведмедя – чи що – мав сотворитися? А от у містах великих, де народу кишить, мов у мурашнику, усілякій нечисті саме й плодитися.

– Це вірно, – мусив погодитися з Захаром старий Лис.

– Боярин же звідтіль і прибув. Не кажу, що це саме він перекидень, але хтось з його челяді – чого б і ні? Хіба ми знаємо, що то за люди? Яке їхнє коріння?

– Так, так... Слушно кажеш. Приблуда – він і є приблуда... Всього можна сподіватися.

– І хлопців наших даремно кривдиш. Їм, звісно, далеко до тебе... Ти й на скелі тижневий слід запримітиш... По перу птаха – і вік, і вагу взнаєш...

Спершу Охрім охоче закивав головою, тим більше, що у словах Захара геть усе було чистісінькою правдою, лише десятилітньої давності. Тепер зір старого мисливця надавався лише на те, аби в стіні прочинені двері уздріти. Тож згодом лиш сумно махнув рукою...

– Але навчав їх ти! То невже думаєш, що учні твої геть усі такі незугарні?

Почувши куди завернув Беркут, старий Лис лише крякнув, але не мав чим крити і мусив витиснути з себе неохоче:

– Твоя правда, Захаре. Одноліток твого Максима, Карасів Юрась таки вдатний до мисливства. Ще б трохи досвіду, і мене переплюне. Він був з ними, коли слідити за вовком ходили?

– Був, дідусю, – озвався з гурту парубків худорлявий, темноволосий і кароокий юнак, що аж пашів рум’янцем од несподіваної похвали.

– Га?! – гримнув старий. – Як ти мене обізвав, собаче вухо?

Тепер уже й Захар ледве стримав сміх.

– Перестань, Охріме... Ти, звісно, ще чолов’яга міцний, але ж від онуків своїх відрікатися не будеш?

– Гм... – стурбовано почухав потилицю старий. – Та воно, й звісно. Літа... Ніяк не звикну. Дідусь, а певно, що дідусь... Бабцею, дякувати Богу ніхто не нарече... Коли так, то розповідай, Юрасю, що своїми очима бачив. Лиш не прибріхуй. Бо я хоч і підсліпуватий, а піду перевірю. Носом землю поротиму, а однак усе визнаю.

Парубок кашлянув у кулак, прочищаючи горло. І озирнувся на решту товаришів, що неспокійно товпилася позаду, чекаючи що він скаже. І лише Захар, який вірив синові не менше, ніж старий Лис Юркові, дивився у вікно, заклопотаний іншими думками.

– Бачив сліди боярина Тугар Вовка. Він сам вийшов з двору і подався до Ведмежого яру. Йшов легко вбраний, лише з мечем. Під Грицевим дубом людські сліди уриваються, а починаються вовчі... Дуже великого вовка, пудів на сім...

– Отак відразу?

– Ні. Під дубом шамотанина якась була. Наче борюкався боярин у траві сам з собою.

– А, може, під дубом на нього вовк напав?

– Кров була б, дідусю... Клапті одежі, шерсть... Не так усе було.

– А як?

– Прийшов боярин під дуба сам. Роздягнувся. Покачався у траві... А далі пішов вовк. Згодом, під ранок, прийшов вовк. Ситий, втомлений... Покачався по росі з іншого боку дуба, подрімав трохи. А потім людина, що знову залишала сліди боярина, зодягнулася і пішла назад, до оселі Тугар Вовка. Через кілька кроків згадала, що забула меча, спертого до стовбура. Вернулася. Меч тим часом сповз у траву, може, через те боярин його й забув... Узяв зброю і вже пішов просто додому, ніде більше не спиняючись.

Старий почухав потилицю ще раз і вийняв з рота погаслу люльку.

– Ще питали ми у пастухів... – додав Максим. – На Семеновій полонині знову вівця була роздерта. Сеї ночі...

– Коли б не ти, Юрасю, мені це розказував, я б посміявся з дурня, а Захарові сказав, що під дубом спав ситий вовк, котрий зачувши кроки боярина, сховався у гущавині. А Тугар, побачивши його, схаменувся, бо був легкоозброєний і вирішив,