Читати книгу - "12 польських есеїв"

соціологічних праць, треба назвати ті, котрі найтісніше пов’язані з літературою.

По-перше, розвиток візуальних мистецтв і технік. По-друге, цивілізаційний розвиток великих міст, котрі і є соціологічним підґрунтям концепції постмодернізму.

По-третє, великі демографічні зміни, котрі назагал окреслюють природу західних суспільств. Вони полягають у вирівнюванні статусу різних категорій читачів чи споживачів культури. У суспільствах, що їх мають зухвальство «представляти» постмодерністські тексти, безперечно занепав поділ на високу й низьку культуру, а це значить, що постмодернізм не допускає поділу на групу Гурманів і звичайних їдців хліба щоденного (однак, це лише в теорії…). Інакше кажучи, постмодерністська література, як і архітектура та всі мистецтва, змагає до того, щоб стати мистецтвом так званого «подвійного кодування». Її адресат може впізнати гру посилань, еклектику стилів чи нагромадження цитат, але з тим самим успіхом він може залишитися на поверхні сюжетних чи ікопічних ходів. Адже постмодерністи здесемантизували всі коди, позбавивши їх прихованих значень, символіки, тобто додаткових функцій. Інакше кажучи: для постмодерністів конвенції та коди не творять значень. По-четверте, основною рисою суспільств, у яких розвиваються тексти постмодерністів, є так званий культурний плюралізм. Його розуміють як наслідок великих суспільних міграцій після Другої світової війни, під яких великі міста Західної Європи й Америки зробилися кольоровими, багагорасовими, багатонаціональними і багатомовними. Постмодерністи вивели з цього факту естетичні висновки. У світі, де щодень, мало не в кожній ситуації, стикаються люди різних культур, традицій, мов, звичаїв, освіти й релігії, неодмінною є засада, як сказав би Януш Славінський, «співіснування асинхронізмів», – оскільки зберегти єдину естетику, єдину модель уяви, реакції, розуміння, прочитання, письма і витворення сенсу просто неможливо. Це супроводжується похвалою стилістичній анархії, тобто неможливості естетичного «консенсусу», а також певністю, що багатство розмаїття – найліпший захист від тотальності.

І по-п’яте (можливо, найголовніше): чи не найвизнанішою рисою постмодернізму є відкидання утопії, а отже й будь-якого ієрархічного порядку (sic!), будь-якого проекту сенсу стосовно людини й суспільства. Амбіція «постмодерністського» тексту (а такі заявки треба сприймати поважно) – це семантична всеможливість, цілковита самоціль, настільки досконала зворотність, що унеможливлює однозначне тлумачення.

Звідси береться той питомо «постмодерпістський» статус читача. Це така особа, що може відчитати текст якнайдовільніше, і жодна компетентність не дасть йому повноважень відкрити сенс глибший, ніж решта. Кожний читач (і віртуальний, і емпіричний) може надавати текстові змісту таким чином, який вважатиме для себе найзручнішим. Мало того, кожна пропозиція падати сенс, чи авторська, чи читацька (критична) означатиме домінування, а воно в розумінні «постмодерністів» є різновидом влади. Тож «постмодерністський» автор чи критик не бажає стати володарем сенсу, бо сенс означає вибір між певними протиріччями, а вибір одного з протиріч, своєю чергою, означає «пригноблення» інших. Вибір – це ієрархія, ієрархія – це «утопія», «утопія» – це домінування, а домінування – це влада. Ніяк не вдасться обминути оту гостру політизацію естетики постмодернізму.

19. Здається очевидним, що жодну з цих специфікацій не вдасться повноправно прикласти до творчості Віткація, Ґомбровича, Шульца, Анджсєвського, Бялошевського чи Конвіцького. Ясна річ, неважко показати у творах цих письменників ті риси поетики, які, на перший погляд, виглядають підручниковим утіленням певного варіанту «постмодерністської» естетики й чуттєвості.

Що за розчарування: поетика будь-кого з цих письменників виконує функцію пошуку якнайдальшого від «постмодерністського» гасла, вигаданого колись Карлосом Фуентесом: «nothing matters, anything goes» (хоч би що, аби-як), яким перейнялися всі програмові «постмодерністи».

Віткацій зі своєю нав’язливою ідеєю вищості філософії та світогляду у порівнянні з мистецтвом, Ґомбрович з Формою, Шульц із міфом, Анджеєвський з історією та політикою, Бялошевський із приватністю й сакралізацією предметів, Конвіцький із Вілейкою та всі інші, чиї твори можуть здаватися постмодерністськими за формою, є насправді вельми антипостмодерністськими за своєю суттю. Кожен із цих письменників одержимий шуканням якогось прихованого сенсу дійсності (метафізичного, політичного, історичного тощо) і самою цією одержимістю перекреслює фундамент постмодерністського літературного nothing matters… Адже кожний із творів цих письменників є, так би мовити, складником системи польської літератури й культури, відповідає на їхні запитання, іноді глибоко заховані від читача.

Це можна звести до наступного: у постмодернізмі панує культ штучності, а в польській літературі (хочемо того чи ні) – культ автентичності. Прикметою й вартістю «постмодернізму» є деконструкція у значенні фраґментаризації, у Польщі ж необхідністю та обов’язком є реконструкція (тобто, відбудова, а не руйнування). Постмодернізм прославляє гедоністичне переживання теперішнього часу, минуле й майбутнє не важать для нього багато, натомість у Польщі минуле завжди стає предметом культу, а майбутнє – прагненням. Постмодернізм, фраґментаризуючи минуле, знищує тяглість, тоді як польська література тяглість (та її загублені чи знищені ланки) програмово захищає. Польська література культивує також історичність і трагізм, тоді як постмодернізм цілком зневажає й нівелює цю категорію. В естетиці постмодернізму немає цінностей, існують лише стереотипи, натомість у польській літературі навіть стереотипи є або ж намагаються бути цінностями. Постмодернізм – це апологія підкреслених повторів і вторинності, а в польській літературі панує імператив пошуку новизни і пізнавання минулого. У постмодернізмі дійсність є лише жонглюванням конвенціями, а в польській літературі конвенції оголюються задля того, щоб показати існування незалежних від них цінностей, наприклад дійсності, правди, сенсу тощо. Постмодернізм зрікається віри в те, що можна побудувати щось від основ, натомість у Польщі саме ця віра від покоління до покоління є невіддільним чинником суспільної свідомості. Постмодернізм підносить популярну культуру, а в Польщі культуру розуміють елітарно. У постмодернізмі нема межі між high і mass culture, а в Польщі межа між високою і низькою культурою – це основоположна різниця: між містом і селом, між районною школою та університетом, між балаганом і театром, між котячим концертом і філармонією.

Коротше кажучи, постіндустріальної цивілізації, яка витворила «постмодернізм», напевно, ще не існує над Віслою.

Бачена крізь призму «постмодерністських» понять, нинішня Польща тільки починає переживати власний модернізм, і все, що ми знаємо про цю країну, свідчить, що до кінця модернізму в такому розумінні ще дуже далеко. І навіть більше, нема ніяких свідчень, що цивілізаційний модернізм у Польщі наближається до свого індустріального апогею.

Одначе, приймаючи таку перспективу, чи не потрапили ми в пастку якогось неомарксизму, що вимагає в кожній «надбудові» бачити «відбиток» якоїсь попередньої «бази»? І чи аналогічна ситуація не трапилася вже півстоліття тому, коли над Віслою з’явилися футуристи, аванґардисти й конструктивісти, проголосивши в селянській країні хвалу «містові», в країні неписьменних – похвалу «масі», а в країні, де клозет належав до раритетів, – культ «машини»? І чи силою своїх творів не «перемогли» вони тодішньої дійсності?..

Зрештою, чи постіндустріальне суспільство не є лише супутнім чинником, що сприяє розливу великої хвилі «постмодернізму», та аж ніяк не