Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

ставав дедалі популярнішою організацією в українському суспільстві. Кожна з партій вбачала в СУ електоральний потенціал, який міг суттєво вплинути на результати виборів.

Тим часом СУ намагався не допустити, щоб жіноцтво стало тільки засобом поширення партійних впливів, тобто щоб політичне значення організованого жіночого руху оцінювали лише з огляду на потенційну кількість виборчих голосів. Не влаштовувала членок товариства поверхова оцінка їхньої політичної ролі у житті суспільства. Коли говоримо про завдання жіноцтва в політиці, треба брати до уваги не тільки кількість голосів при виборах, а й велику потенційну силу, яку являє собою сьогодні жіноцтво, заявляла Мілена Рудницька. Та щоб отримати належне визнання, потрібно було подолати певні труднощі. По-перше, існувала велика дистанція, що віддаляла провід товариства від загалу жіноцтва, яке в основному зосереджувалося у провінції, було аполітичним (на початку 1920-х років) або ж політично-розрізненим («зріжничкованим») (у 1930-х роках). По-друге, у більшості місцевостей багато жінок перебували під впливом певної домінантної в регіоні партії, що, безумовно, ускладнювало практичну діяльність СУ. По-третє, бракувало відповідного досвіду та напрацьованих організацією чітких механізмів участі жінок у виборчих кампаніях. СУ запозичував досвід європейських феміністичних організацій, зокрема Міжнародного жіночого союзу. Це об’єднання на міжнародній арені представляло суфражистський рух, а його діяльність полягала у забезпеченні жінкам виборчих прав, сприянні у виробленні механізмів та принципів налагодження співпраці з політичними партіями й участі у виборах.

Уперше в СУ питання виборів було винесено на розгляд учасниць ширших сходин товариства 21 березня 1922 року. Цілком продумано і свідомо українське організоване жіноцтво підтримало акцію бойкоту виборів 1922 року. Активна передвиборча робота в СУ розпочалася напередодні виборів 1928 року. Вона супроводжувалася інтенсивними заходами у межах жіночої організації та пошуками точок дотику з політичними партіями. Основні передвиборчі баталії розгорталися між найбільш впливовими таборами українського політикуму: соціалістичним та національно-демократичним. Напередодні виборів УНДО та УСРП влаштовували справжні перегони, у вир яких був утягнутий СУ. Найрезультативнішими виявилися політичні успіхи національно-демократичного табору. Увівши лідерок СУ до Центрального комітету, УНДО продовжувало інтенсивно поширювати свій вплив у середовищі жіночої організації. У серії «Політична бібліотека УНДО» у 1928 р. вийшла брошура «Що треба українській жінці знати про вибори?» (видана за підписом Наталії Івановської, хоч насправді її авторкою була Мілена Рудницька). У доступній формі в брошурі було пояснено, що таке вибори і яке їхнє значення: які виборчі права здобуло жіноцтво й навіщо вони йому; які основні завдання жінок-послів; чому поляки дали жінкам політичні права; що таке політика; як кожна українка повинна скористатися з виборчого права; за кого віддавати свій голос тощо. Для українства, зазначалося у брошурі, вибори у березні 1928 р. мають велике значення, і що більше його представниць оберуть, то краще, адже тоді вони зможуть вибороти права на землю, на рідну школу та ін. Діалог з партійними утвореннями, як уже було зазначено, започаткував сам СУ: наприкінці червня 1926 р. провід СУ розіслав до політичних партій меморіал, де намагався з’ясувати їхнє ставлення до участі жінок у виборчій кампанії, зокрема: «Чи партії думають виставляти жіночі кандидатури і чи вони будуть узгоджуватися з проводом “Союзу українок”?»

Президія Загальних зборів СУ, 1928 рік

Політичний провід УНДО повідомляв, що «стоїть на становищі повної рівноправності жінок на всіх ділянках суспільного життя та родини». СУ отримав гарантії, що у разі обрання до польських законодавчих органів кандидатів від партії, вони оборонятимуть інтереси жіноцтва — в освітній, економічній, правовій (забезпечення прав матері й дитини) та в інших сферах життя. Водночас керівники партії запевняли, що президія УНДО подбає про те, щоби серед українських послів до сейму та сенаторів були жінки, якщо СУ задекларує свою участь у виборчій акції УНДО.

Головний секретаріат УСРП заявляв, що готовий порозумітися із СУ в справі безпартійних жіночих кандидатур за умови, що ті погодяться на політичну і соціальну виборчу платформу УСРП та будуть орієнтуватися на неї у своїй діяльності. УСРП запевняв, що завжди підтримуватиме основні принципи жіночої організації, та закликав СУ до солідарної оборони національних і соціальних прав цілого українського народу.

Натомість у резолюціях СУ було сформульовано вимоги до політичних партій підтримувати тих кандидаток, яких буде схвалено Головним виділом СУ. Перед жінками ставили завдання докласти всіх зусиль для подолання партійних чвар серед українського громадянства.

Передвиборчі заходи і самі вибори 1928 р. стали своєрідним індикатором на зрілість політиків національно-державницького табору та українського населення Західної України загалом. Для СУ це був важливий іспит політичної рівноправності та визнання ролі жіноцтва як політичного чинника. Вибори до сейму і сенату через кількість жіночих голосів мали показати політичну зрілість українок. Передвиборча діяльність проходила досить інтенсивно, охоплюючи більшість повітів Галичини. У «вічевому русі» переважала агітаційна та роз’яснювальна робота. Українські часописи повідомили українців про результати виборів, зокрема інформували, що від УНДО 14 березня 1928 р. до парламенту серед українських послів (усього 23) було обрано лідерку українського жіночого руху М. Рудницьку, серед сенаторів (усього 9) — О. Кисілевську. Від УСРП, Сель-Роб (правиці), Сель-Роб (лівиці), Українського селянського союзу, Української партії праці до сейму і сенату не потрапило жодної жінки. Після виборів редактор часопису «Жіноча доля», сенаторка Олена Кисілевська зазначила, що, незважаючи на «шалену» агітацію, яка часто деморалізувала, «назагал здоровий розум взяв верх». І все ж було втрачено багато голосів жінок, дезорієнтованих пресою, різними агітаторами. Адже у руках поляків був «цілий виборчий апарат з виборчими штучками, формальне уневажнення лист і голосів», арешти небажаних агітаторів, заборона на проведення або ж розв’язання віч, тиск на підлеглих і т. д. Та попри всі ці перешкоди, писала О. Кисілевська, результати виборчої кампанії виявилися цілком несподіваними, насамперед для поляків («Жіноча доля», 1928 р.).

Перед наступними виборами до вищих органів влади, призначеними на 16 та 25 листопада 1930 р., СУ як аполітична, за статутом, організація не мала права створювати виборчого комітету. У вересні 1930 р. структуру, яка мала таке право, — під назвою «Краєвий жіночий виборчий комітет» — сформувала Мілена Рудницька. Цей крок був доцільним і продуктивним, оскільки існування жіночих виборчих комітетів істотно полегшувало залучення жінок до виборчої праці. Значно гальмували передвиборчу акцію матеріальні труднощі (видатки на агітацію перевищували 2 тис. злотих). М. Рудницька, О. Кисілевська й О. Федак-Шепарович від імені комітету звернулися про надання матеріальної допомоги у передвиборчій кампанії до організованого українського жіноцтва