Читати книгу - "Американські боги"

ви є тим, ким вас вважають. Просто це трохи дивно, коли про нас згадують, як про афроамериканців. Я можу так назвати людину з Пунту, Офіру, Нубії... Про себе ж ми ніколи не думали, як про африканців — ми люди Нілу.

— Тобто ви були єгиптянами? — перепитав Тінь.

Пан Ібіс відкопилив губу і почав водити головою з боку на бік, як клоун на пружині, — ніби розглядаючи питання з усіх боків, зважуючи всі плюси та мінуси.

— І так, і ні. Коли ви кажете «єгиптяни», я думаю про тих людей, що живуть там зараз. Про тих, хто збудували свої міста поверх наших гробниць та палаців. Хіба я на них схожий?

Тінь знизав плечима. Він зустрічав чорних, що виглядали як пан Ібіс. Він зустрічав засмаглих білих, що виглядали як пан Ібіс.

— Як вам тістечко? — запитала офіціантка, підливаючи ще кави.

— Найсмачніше з усього, що мені доводилося куштувати, — заявив Ібіс. — Паніматці передавайте вітання.

— Обов’язково! — сказала вона і поспішила в інших справах.

— Про здоров’я директору похоронної фірми запитувати не прийнято, а то ще подумають, що я напитую клієнтів, — стиха пояснив Ібіс. — Перевіримо, чи готова ваша кімната?

Їхнє дихання парувало в нічному повітрі. Різдвяні вогники мерехтіли у вітринах магазинів, повз які вони проходили.

— Так мило, що ви ви дозволили мені у вас зупинитися, — сказав Тінь. — Дякую за гостинність.

— Ваш роботодавець допомагав нам раніше, і ми винні йому послугу. І бачить Господь, місце у нас є. У нас старовинний, великий будинок. Раніше, знаєте, нас було більше. Тепер залишилося всього троє. Ви нікому не заважатимете.

— Чи знаєте ви, як надовго я у вас затримаюсь?

Пан Ібіс похитав головою:

— Він не казав. Але ми раді вам тут, і робота для вас також знайдеться. Якщо ви не погидуєте. І якщо ви ставитеся до мертвих з повагою.

— А чому ви всі поселилися тут, в Кайро? Це тому що місто так називається, чи є ще якась причина?

— О ні, зовсім ні. Насправді це завдяки нам усі міста тут так називаються, хоча люди навряд чи про це пам’ятають. У давнину тут була торгівельна станція.

— В часи колонізації?

— Можна і так сказати, — відповів пан Ібіс. — Доброго вечора, панно Сіммонз! Гарного Різдва вам також! Ті, хто мене сюди привезли, самі прибули сюди дуже давно.

Тінь зупинився посеред вулиці і зачудовано втупився у співрозмовника:

— Ви хочете мені сказати, що стародавні єгиптяни припливли сюди торгувати п’ять тисяч років тому?

Пан Ібіс виразно хмикнув і замовк. А тоді сказав після паузи:

— Три тисячі п’ятсот тридцять років тому. Більш-менш.

— Ну гаразд, — кивнув Тінь. — Повірю. А чим вони торгували?

— Не те, щоб було чим. Шкури. Якась їжа. Мідь із шахт коло Великих озер, на Верхньому півострові. Загалом задум був провальним. Справа виявилася не вартою зусиль. Але вони затрималися тут достатньо надовго, щоб згадувати нас, приносити нам жертви і поховати кількох невдах-торговців, яким судилося померти тут від лихоманки. І так сталося, що вони пішли, а ми тут залишилися.

Він закляк намертво посеред тротуару, а потім повільно розвернувся, розвівши руки:

— Вже тисячі років ця країна була прохідним двором. І, певно, ви мене запитаєте — а що ж Колумб?

— Запитаю, — погодився Тінь. — А що він?

— А Колумб просто повторив те, що люди робили протягом тисяч років. Немає нічого особливого у відкритті Америки. Я, буває, пишу оповідання про це.

Вони знову рушили.

— Правдиві?

— Певною мірою так. Дам вам прочитати одне-друге, якщо захочете. Хто має очі, той побачить. Особисто мені — кажу це як передплатник Scientific American — дуже шкода цих вчених, що раз по раз натрапляють на якусь бентежну знахідку: череп, що належить не тій породі людей, статую чи ще якийсь артефакт. Вони ж бо говорять про дивовижі, але затято не хочуть говорити про неможливе — ось тут мені їх і шкода, адже щойно річ оголошують неможливою, про неї перестають говорити взагалі, правдива вона чи ні. Ось дивіться: знайшли череп айну, аборигена з Японських островів, який пролежав в Америці дев’ять тисяч років. А потім іще один, який доводить, що ще через дві тисячі років у Каліфорнії жили полінезійці. Ці науковці щось бурмочуть під носа, креслять таблиці хто чий пращур, і зовсім не бачать суті. Можна собі уявити, якої вони заспівають, якщо коли-небудь дійсно знайдуть підземні тунелі Хопі. Ось побачите, як затріщать їхні парадигми.

— От ірландці, ви запитаєте мене, чи бували вони в Америці у Середньовіччі? Та звісно! І валлійці, і вікінги, і африканці з західного берега — того, що потім називався Берегом невільників та Берегом слонової кістки — усі вони торгували у Південній Америці. Китайці бували пару разів у Орегоні — це місце називалося в них Фусан. А баски тисячу двісті років тому мали священні місця риболовлі під берегами Ньюфаундленду. І, передбачаю, зараз ви скажете: «Пане Ібісе, як же так, ці люди ж були зовсім нерозвиненими, вони ще не винайшли радіокерування, вітамінів і реактивних літаків!»

Тінь і не збирався казати нічого, але відчув, що співрозмовник чекає на його репліку, тому видав:

— А хіба ні?

Мертве осіннє листя під ногами потріскувало зовсім по-зимовому.

— Ви помиляєтеся, вважаючи, що люди не вміли долати морем великі відстані у доколумбові часи. Ті самі Нова Зеландія, Таїті і незліченні тихоокеанські острови заселили мореплавці, чиї вміння в навігації осоромили б Колумба. Африка багатіла з торгівлі, хоча шляхи вели переважно на схід, до Індії та Китаю. Ми, народ Нілу, віддавна знали, що очеретяне суденце — цілком підходящий засіб для кругосвітньої подорожі, якщо у вас із собою достатньо терпцю та підсолодженої води. Розумієте, найбільша проблема була в іншому — мало чим тут можна було торгувати, та і плисти все-таки задалеко.

Великий дім, перед яким вони зупинилися, було споруджено у манері, яку прийнято називати «стиль королеви Анни». Цікаво, запитав себе Тінь, хто була ця королева Анна, і чому вона так любила котеджі, в які радо заселилася б сімейка Адамсів? З-поміж усіх будинків кварталу цей єдиний не стояв пусткою із забитими вікнами. Вони пройшли через ворота і обійшли будинок навколо.

Пан Ібіс дістав в’язку ключів, відімкнув великі подвійні двері, і вони зайшли у простору неопалювану кімнату,