Читати книгу - "Темні таємниці"

Вийдеш сама – добре. Не вийдеш – наздожену, тоді не ображайся. Дам годину фори.

– Ти точно хворий, – вичавила вона.

– А я повторю: хворий не я, а кожен, хто преться сюди за якимись там гострими відчуттями. Зазвичай вигаданими.

Маєш справжні.

– Я ж не за тим…

– Цить. Тепер – за тим. Побігаємо. Потім сам розберуся, хто там мене вирахував. Непорядок.

Перед тим, як розрізати пута, Павло знову демонстративно заклав до рота штучну щелепу.

Клацнули зуби.

10

Ані годинника, ані телефона Ольга при собі не мала.

Визначати час доби за сонцем ніколи не вміла й не думала, що цього треба вчитися. Але навіть якби мала потрібні навички, усе одно довкілля збивало з пантелику. І, здається, зупиняло плин часу.

Покинутий хутір – ветха споруда, що якимось дивом не обвалилася, хоч здається – дмухни, впаде, – стояв на невеличкій галявині, зарослій по периметру кропивою й лопухами. Напевне колись давно двір був більшим, чистішим, викошеним. Сарай, майже повністю зруйнований, зі стін якого проростали молоденькі деревця, раніше був добротним. Там жили кури, може – навіть гуси, і куток могли відгородити для свині. Десь мав би ще стояти хлів для корови, та споруда, мабуть, розвалилася давніше, не залишивши по собі згадки. Довкола, куди не глянь, височенні дерева, верхівки затуляють небо. У подібних місцях завжди темніше, і це занурює в інакшу часову реальність.

Тому Ользі здалося – уже панували густі сутінки.

Ілюзія.

Така сама, як ілюзія звільнення.

Ставши посеред не зарослої ще частини двору – рідного двору збожеволілого після його втрати Павла, – вона розгублено крутила головою. Ліс оточував щільно. Ольга поняття не мала, куди бігти, аби врятуватися. І внутрішній голос підказував: аби жертва мала хоч крихітний шанс на порятунок, хижак ніколи б отак запросто її не відпустив.

Від усвідомлення того Ольгу залишили останні сили.

– Біжи, – прошепотіла вона, намагаючись хоч трошки їх повернути. – Біжи, не стій, дурепо. Здохнути хочеш?

Чи аргумент подіяв, чи справді не втратила останнього – у спину мовби хтось підштовхнув, надавши прискорення. Ольга помчала вперед, не розбираючи дороги й не озираючись. Гілки шмагали по руках та обличчю, ноги раз по раз шпорталися, потрапляючи в невидимі ямки або чіпляючись об ще менш помітне коріння. За якийсь час забило подих, і втікачка зупинилася на місці, ледве втримавшись на ногах.

Схопилася за стовбур сосни.

Озирнулася.

Думала – відбігла далеченько. Насправді ж під час руху її мимоволі заносило ліворуч, тож зі свого місця бачила обриси хутора, лиш із іншого боку, іншого ракурсу. Здавалося, місце зачароване. Так буває в казках, щось подібне бачила в кількох містичних фільмах: куди не піди, чим далі хочеш утекти від небезпечного місця, усе одно повертаєшся назад, ще ближче, ніж раніше.

Чисто Аліса в Задзеркаллі.

Якщо треба відійти від чогось подалі – наближайся до нього.

– Ближче, – повторила Ольга вголос. – Ти, подруго, справді дурна.

Вона майже ніколи дотепер не розмовляла сама з собою. Хіба в найважчі хвилини могла отак себе заспокоювати. Зараз – саме такий момент.

– З тобою граються – і ти це приймаєш, – процідила крізь зуби, не зводячи очей зі старезної будівлі поміж дерев. – Ти біжиш, подруго, туди, куди тобі сказав якийсь кінчений, хворий на всю голову збоченець. Аби ще збочення були сексуальними, – додала мимовіль. – Він хоче, аби ти тікала. Бігла світ за очі. Отже, саме так ти робити не повинна.

Поки стояла й отак міркувала вголос, довкола збилася чимала комарина хмара. Комахи злетілися, наче хто закерував, й Ольга раптом опинилася всередині великого щільного рухомого кола. Прикре дзижчання рвало вуха, дістаючи до барабанних перетинок. Комарі лізли у вуха, ніздрі, волосся, жалили в шию, щоки, атакували очі, ліпилися своїми хоботками до лоба. Кільком навіть удалося забратися до рота. Ольга сплюнула, убила одразу кількох одним ударом, подивилася на свою кров на долоні. Це остаточно привело до тями.

Тепер не тікала – скрадалася між дерев, тримаючись ближче до заростей і намагаючись по можливості ступати тихо. Рухалася півколом, обходячи хутір та вибираючи зручне місце для спостереження. І завмерла, уклякла одразу, побачивши обриси брудного «гольфа» між дерев. Та Павла, який уже вийшов із будинку на полювання.

Сутінки в лісі дедалі гуснули.

Таксист розсунув ноги на ширину плечей і покрутив головою, наче нюхаючи повітря. Ользі стало моторошно від того, що хижак зараз справді знайде її за запахом. Тож присіла, втягнувши голову в плечі й на короткий час навіть не помічаючи комарів.

– Нікуди ти не дінешся, чула?! – вигукнув Павло, витягнувши шию.

Зараз він дивився в її бік. Ольга здригнулася: таки відчуває щось, не до жартів.

А таксист впевнено посунув уперед.

Не просто до неї, але в тому напрямку.

Невідома сила смикнула її вниз, змусила лягти на траву, втиснутися в ґрунт. Хижак рухався голосно, не крився, навпаки – намагався здіймати більше шуму, попереджати про наближення, лякати собою. Щойно Павло пройшов уперед, Ольга поволі випросталася. Пошукала і знайшла замашну, подібну до дубця первісної людини палицю з сучком на кінці, підняла й підважила.

Першим бажанням було піти за ним, наздогнати і напасти першою.

Уже зробила кілька кроків – та зупинилася. Замислено підкинула свою зброю, похлопала по розкритій долоні. Не так усе просто, подумала, говорити вголос уже не ризикувала. Її ворог тут виріс. Тому й відпускає жертв, що знає в цій місцевості чи не кожен кущик, хай би як перебільшено це не звучало. Коли вже так упевнено переслідує – точно знає: далеко не втекти. Без досвіду в лісі неодмінно заблукаєш, у чому Ольга щойно переконалася на власному прикладі. Крім того, утікача жене страх, не найкращий союзник та порадник. Розгублена налякана людина швидше зіб’ється з будь-якого шляху. Гляди – сама вийде назустріч хижакові.

Ось такий розрахунок має Павло, не інакше.

Це означає: він зараз зрісся з лісом, перетворився на слух, гостро ловить кожен звук довкола себе. Тож навряд чи людина без досвіду пересування лісом ладна підкрастися й переграти хижака на його ж території.

Ще не до кінця вирішивши, що робитиме, Ольга довірилася інтуїції та інстинкту загнаної дичини, котра попри все не хоче стати для когось вечерею. Зробивши крок назад, тихо повернулася й рушила до машини.

Наблизившись, обійшла її з усіх боків, зазираючи всередину. Ключів у замку, як слід було чекати, не побачила. Нічого, розбереться. Побачила під стіною сіру каменюку, підняла її й, не обтяжуючи себе