Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

чи то не дуже панська ресторація, бо ше мене з Босим не пустять.

— Пустять, тільки тримайте його весь час на смичі, а потім до столу припнете.

Ну, врешті всівся Гургула до столу, а пес під ногами розлігся і куняє собі. Старий тим часом то на люстра, то на дзеркала роззирається, а далі й людей став оглядати. В обідню пору тут зазвичай збиралася ділова публіка — купці, маклери, банківські службовці... Звичайно, Гургула до них не дуже своїм виглядом пасував, але що уваги на нього ніхто з присутніх не звертав, з головою пірнувши у свої інтереси, то старий хутко заспокоївся. Раптом біля нього виріс офіціянт і запитав, чого пан собі бажає. А щоби пан собі довго голову не ламав, тицьнув йому під ніс розмальований і розцяцькований реєстр усіх страв польською і німецькою мовами. Правда, для старого то було все одно, що китайська грамота, бо читати не вмів.

Збагнувши, що сам ради не дасть, спитав:

— А сливовицю маєте?

— Звичайно. Яку вам? Мадярську, словацьку чи болгарську?

— А котра крепша. Десять дека.

— Добре, а що на закуску?

— Е-е-е... м-м-м... — старий глипнув у меню, але нічого не второпав. — А маєте затірку?

— Ні.

— А скруцлі?

— Навіть не знаю, що то таке...

Гургула аж спітнів, пригадуючи відомі йому страви, коли чує — поруч за столом щось замовили в іншого офіціянта. Тут він і випалив:

— І мені те саме.

Офіціянт зник, а за хвилю приніс сливовицю і тарелю якихось драглів. Правда, були ті драглі якимись кавальчиками, а не такі, до яких звик, та ще й прикрашені плястерками цитрини.

Перехилив Гургула келишок, смачно крякнув і спробував настромити на виделку ті драглі, але виявилися вони надто спритними, бо щоразу з-під виделки вистрибували і вилітали з тарелі на стіл. Тоді старий вирішив їх руками піймати, це йому вдалося, але коли кинув до вуст, драглиста маса вискочила з-поміж зубів і впала під стіл.

— Що воно за проява? — дивувався Гургула, але так просто не здався і продовжував кидати хитрі драглі до рота руками. Однак жодного шматка так і не вдалося розкусити, усі вони вислизали і хляпали на підлогу.

А там наставала черга Босого, він справно клацав зубами, але і йому не вдалося нічогісінько проковтнути.

Босий навіть спробував загарчати, але драглі на його гарчання не звернули жодної уваги.

Врешті Гургула підібрав з-під столу усі драглі, поскладав їх на тарелю, розрівняв і став терпляче чекати сина.

Нарешті той прийшов і відразу поцікавився:

— Ну, що тату? Пообідали?

— Ай, де пообідав! Ото на свою голову вибрав якісь драглі — не драглі... Штрикав у них видельцем, штрикав, а вони тілько скачуть, як блохи в різні боки. То я й не став їх їсти.

— Та то не драглі, а вустриці. Зараз я вам замовлю щось ліпше. А вустриці треба їсти ложкою. О, видите? Трошки посолити, поперчити, витиснути кілька крапель цитрини і можна їсти.

— А ну-ну, покажи, як воно їсться, — зацікавився Гургула і навіть Босий шию витягнув.

Офіцер і не думав вустрицю розгризати, а відразу проковтнув її.

— Чи ти ба! — вдарив себе по колінах Гургула. — І як же ти спритно її заковтнув! А я ж її кляту що не кину до писка, то вона мені на підлогу — хляп! А там Босий і собі зубами клац! — та тільки жодної не розгриз, усі, мов ті жабенята, йому з пащеки повистрибували.

Не встиг він скінчити, як обличчя офіцера скривилося, побіліло, він закашлявся і враз йому з рота вустриця вилетіла.

— Ага! — втішився Гургула. — Не один я такий нездара!

У ньому було життя

Був у Львові хитрющий адвокат, який брався за будь-яку справу. Він також виконував ролю нотаріуса. Якось його покликали до вмираючого чоловіка, який уже встиг скласти заповіт, і мав його підписати у присутності нотаріуса. Проте, коли нотаріус з’явився, чоловік помер. Родина була в розпачі. Але нотаріус знайшов вихід. Він упіймав муху, вклав її в рот небіжчикові і сказав:

— Хіба у ньому не б’ється життя?

Після цього вклав йому в руку перо і вивів підпис під документом.

— Відтепер, якби до вас хтось мав претензії, стійте на одному: в ньому було життя. На цьому ви можете навіть на Біблії поклястися.

І коли незабаром хтось із родичів небіжчика, кого він обділив своїм заповітом, засумнівався у вірогідності його підпису, то на суді й адвокат, і ті, що були свідками сцени з мухою, сміливо клали руки на Біблію і твердили: у ньому було життя.

Лисачок

За часів, коли ще не було багато шкіл, бажаючі навчатися ішли вчитися до Львова. Навчалися тоді у Львові два хлопці з села і ходили вони пішки додому на вакації і з вакацій до школи назад. Часом йшли і цілий тиждень, бо дорога була далека, і вступали по дорозі до добрих людей: відпочити, попоїсти та й далі іти.

Якось над вечір зійшли вони з гостинця і постукали до хати, що стояла на краю села під лісом. А був то Скнилів, у якому жили дуже цікаві люди, яких львів’яни прозивали мудрагелями. У хаті за столом сиділи чоловік і жінка та вечеряли, а по хаті ходило собі телятко.

— Слава Богу! — сказали хлопці.

— Слава навіки! — відповіли господарі і запитали: — А ви що за єдні?

— Ми скубенти та й ідемо до Львова до школи. Може-бисьте прийняли нас на ніч?

— Та чому ні? Просимо до вечері, панове скубенти!

І дали їм вечеряти миску пирогів. При цьому жінка взяла одного пирога і понесла теляті, приказуючи:

— На, Лисачку, з’їж і ти пиріжка!

Хлопці здивувалися:

— Ви що — теляті їсти даєте людську страву?

— Та то є наш син Лисачок! Він разом з нами їсть і спить. Та такий мудрий, а ще й року не має!

Зміркували хлопці, що то якісь дурні люди та й ну штудерувати як би то їх обдурити? Порадилися та й каже той старший:

— Ну, коли то ваш син, то гріх, аби-сьте го так лишили. Бо як виросте неуком, то биком зістане навіки!

— Та що ж би нам робити?

—