Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

поступово відбулося утвердження громадянських прав і деяких полісних магістратур. Найвищого розвитку досягла індивідуальна творчість в архітектурі й образотворчому мистецтві, літературі, історії і філософії. Саме Мілет, який славився високорозвинутим ремісничим виробництвом і сільським господарством, активною міжнародною торгівлею і добрим адміністративно-політичним устроєм, став організатором цілеспрямованої і тривалої колонізації Причорномор'я. Як і в інших полісах Іонії періоду архаїки, тут до воєн з персами був відносно високий рівень життя населення[475]. З другої половини VI ст. у Мілеті відбувалася різка диференціація багатих і бідних, що стало однією з причин міграції греків у далекі країни. «Місто відоме багато чим, а головним чином великою кількістю колоній, бо весь Евксінський Понт, Пропонтида і деякі інші місця заселені мілетцями», — зазначав Страбон, а Пліній Старший навіть знав кількість заснованих Мілетом колоній — понад 90 [Strabo., XIV, 1, 6; Plin., NH. V, 112]. Окрім Мілета в колонізації брали участь теосці, родосці, еолійці та ін.

Отже, незважаючи на постійну політичну нестабільність, зокрема війни з лідійцями, кіммерійцями і персами, іонійці досягли високого економічного і культурного розвитку. Експансія сусідніх держав, внаслідок якої греки втратили можливість мати свої сільськогосподарські території, змусила їх перепланувати економічне життя і зовнішню політику. Брак землі й постійні війни спричинилися до того, що малоазійські греки почали шукати вільні землі за межами своєї країни. Небувалого розмаху сягає кораблебудівництво, а разом з ним колонізація і морська торгівля, що мало забезпечити греків метрополії хлібом і різними продуктами, які вивозилися з новостворених полісів. Але і в далеких краях греки знову зіткнулися з войовничими народами. Однак набутий на батьківщині досвід і прагнення до добросусідських контактів з іноетнічними об'єднаннями дали свої позитивні результати саме в Північному Причорномор'ї, де вперше на історичну арену вийшли такі різноманітні за своїм політичним, економічним та культурним розвитком етноси, як елліни, фракійці, сіндо-меоти, скіфи, таври і землеробські племена Лісостепу.

Глава 2

Перші античні поселення в Північному Причорномор’ї

Північне Причорномор'я, яке стало одним із ключових регіонів мілетсько-іонійської колонізації, привертало увагу еллінів своїми природними багатствами. Воно славилося родючими землями і лісовими заплавами, зручними гаванями, численними джерелами питної води, багатими рибою річками. Та найголовніше — всі ці багатства на більшій частині приморської смуги нікому не належали, бо тут у VII—VI ст. до н. е. постійно не проживали місцеві землеробські племена. Все це створювало сприятливі умови для безперешкодного освоєння території, розвитку землеробства, скотарства, ремесел, різних промислів і торгівлі.

Початок безпосереднього й поступового заселення іонійцями північного узбережжя Понту Евксінського належить до одного з останніх, завершальних етапів історичного процесу, який прийнято називати Великою грецькою колонізацією VIII—VI ст. до н. е. Саме це явище стало епохальним в історії давньої Еллади. Завдяки колонізації значно розширилися межі античного світу, що спричинилося до позитивних змін у його соціально-економічному, політичному й культурному розвитку, інтенсивності контактів з багатьма етнополітичними об'єднаннями.

Протягом трьох століть елліни освоїли прибережні території у південно-східній і західній частинах Середземномор'я, на узбережжях Мармурового і Чорного морів[476]. За даними відомого давньогрецького філософа Платона, «елліни жили на обмеженій частині землі від Фасіса до Гераклових стовпів, розташувавшись навколо моря, як мурашки чи жаби навколо болота» [Plato., Phaed., 190 В].

Велика грецька колонізація, зокрема понтійська, як одна з її складових частин, має свою специфіку і відміни від більш ранньої (кріто-мікенської), пізніших (афінської, евбейсько-іонійської та пов'язаної з походом Олександра Македонського ) і, звичайно, європейської колонізації XIX ст. Найімовірніше, це була вимушена еміграція[477].

Її причини і рушійні сили, характер і мета були різноманітними, пов'язаними з конкретними історичними ситуаціями, які у той чи інший час склалися в метрополіях і на колонізованих землях[478].

В античній літературній традиції не збереглося точних і конкретних свідчень про те, коли саме іонійці вперше з'явилися на північному узбережжі Понту Евксінського. Деякі дані коринфського поета Євмела про Колхіду і музу Аполлона Борисфеніду, мілетського поета Арктіна про перенесення Ахілла на о-в Левке разом з ранньоархаїчними мотивами в міфах про Артеміду й Іфігенію, а також повернення аргонавтів, хоч і опосередковано, вказують на перші розвідувальні плавання еллінів у Східне, Західне і Північне Причорномор'я ще у другій половині VIII — на початку VII ст. до н. е.[479] Найраніші грецькі поселення на узбережжі Пропонтиди та Південного Понту виникли теж близько до цих часів.

Хоч на час північнопонтійської колонізації греки накопичили багатий досвід у практиці освоєння нових земель, все ж тут не було вироблено єдиної чіткої моделі, за винятком деяких елементів, для кожного з чотирьох регіонів — Нижнього Подністров'я, Нижнього Побужжя, Південно-Західної Тавриди та Боспору Кіммерійського, які були поступово заселені в основному протягом VI—V ст. до н. е.

Конкретна дата (647/6 р. до н. е.) приведена кесарійським єпископом Євсевієм стосовно колонії Борисфена [Euseb., Chron. can. Р. 95b. Helm.], зараз одностайно ототожнюється дослідниками із заснуванням Березанського поселення. Власне до цього часу відносять і початок мілетсько-іонійської колонізації Північно-Західного Причорномор'я. Майже одночасно з поселенням Борисфен мілетці заснували Істрію на Лівому березі Понту.

Колонізаційна практика греків на першому етапі пройшла дві фази. Перша апойкія на нововідкритих землях часто засновувалася з метою безпеки на островах, півостровах, мисах, які найменше були зв'язані з сушею, маючи природні захисні кордони[480]. Але це не значить, що вона не володіла ніякою землею для ведення сільського господарства. Через деякий час із збільшенням колоністів і упевненістю в безпечному існуванні, починалася друга фаза — освоєння на зручніших для розселення місцевостях. Ці фази колонізаційної практики на Понті найвиразніше виявилися у Нижньому Побужжі на прикладі Борисфена і Ольвії та на Боспорі Кіммерійському (Пантикапей і сусідні поліси). Слід відзначити, що вибір місця для поселення на Березанському півострові був важливий не лише в стратегічному значенні. Це був своєрідний транзитний пункт, від якого найближчими сухопутними і водними шляхами можна було зв'язатися із найвіддаленішими лісостеповими регіонами Скіфії, заселеними осілими землеробськими племенами. Адже недарма Геродот особливо підкреслив, що емпорій борисфенітів є серединним з приморських пунктів всієї Скіфії [Herod., IV, 17]. Вигідність географічного розташування півострова полягала ще й в тому, що біля нього могло проходити чимало грецьких кораблів або й зупинятися в його гавані, бо перші поселенці вже володіли найбільшою інформацією про цей край і знали водні маршрути.

Висвітлення причин і характеру найранішого етапу мілетсько-іонійської еміграції, а також основних функцій колоній сучасною історіографією ґрунтується на трьох різних концепціях. Перша з них полягає в тому, що первинна колонізація мала на меті лише