Читати книгу - "Код да Вінчі"

на екран.

— Найбільше цікавив номер чотири.

Колле кивнув. Він це відразу помітив. У Жака Соньєра був жучок. Він знову глянув на список. Як же вдалося підкинути жучки таким видатним людям?

— Ви прослухали щось із тих файлів?

— Ось останній, — агент увімкнув мікрофон.

Гучномовець заговорив:

— Капітане, прибула агент відділу криптографії.

Колле не міг повірити власним вухам.

— Так це ж я! Це мій голос! — він згадав, як сидів за столом Соньєра і говорив по радіо із Фашем, який тоді був у Великій галереї, щоб попередити його про прибуття Софі Неве.

Агент кивнув:

— Наші розслідування цієї ночі в галереї могли бути почуті тими, хто зацікавлений у цьому.

— Ви послали когось виявити, де маячок?

— Нема потреби. Я вже знаю, де він, — агент підійшов до стосу старих записів та фотокопій на робочому столі. Він вибрав сторінку і простяг її Колле: — Це вам нічого не нагадує?

Колле був вражений. У його руках була фотокопія старовинного креслення примітивного робота. Він не міг прочитати інструкцію італійською, проте він знав, на що зараз дивиться: на шарнірну модель середньовічного французького лицаря.

Лицар на столі Соньєра!

Колле побачив на берегах фотокопії напис червоним фломастером. Написано було французькою, як найкраще вставити в лицаря пристрій для підслуховування.

Розділ 69

Сайлас сидів на пасажирському місці в лімузині «ягуар», припаркованому неподалік від церкви Темпл. Його руки, які стискали наріжний камінь, аж спітніли, поки він чекав на Ремі, який на задньому сидінні затикав Тібінґу рота і зв’язував його мотузкою, яку вони знайшли в багажнику.

Нарешті Ремі сів за кермо поряд із Сайласом. Він, покректуючи, струсив із себе краплини дощу і глянув через плече за спущений розділювач на скрючену постать Лью Тібінґа, яку ледь можна було розгледіти в темряві задньої частини машини.

— Нікуди не дінеться.

Сайлас міг чути приглушені крики Тібінґа і второпав, що Ремі, певне, скористався вже зужитими плівками, щоб заклеїти йому рота.

— Ferme ta gueule! — вигукнув Ремі, прикрикнувши на Тібінґа через плече. — Заткнися!

Він різко натиснув кнопку на панелі керування. Непрозорий розділювач виріс у них за спиною, наглухо перекривши задню частину машини. Тібінґ зник, і його голос не пробивався.

За хвилину, коли лімузин їхав вулицями, задзвонив телефон Сайласа. Це Учитель! Він схвильовано відповів:

— Алло!

— Сайласе, — сказав учитель зі знайомим французьким акцентом, — радий чути твій голос. Це означає, що ти в безпеці.

Сайлас так само відчув полегшення, коли почув голос Учителя. Все це тривало багато годин, обставини не раз міняли хід операції. Нарешті він знову був на правильному шляху.

— Наріжний камінь у мене.

— Це чудова новина, — сказав Учитель, — а Ремі з тобою?

Сайлас був здивований, коли почув, що Учитель назвав ім’я Ремі.

— Так. Ремі звільнив мене.

— Як я й наказав йому. І мені дуже жаль, що тобі так довго довелося терпіти ув’язнення.

— Фізичний дискомфорт — то не страшно. Головне, що наріжний камінь у нас.

— Так. І треба, щоб його якомога швидше принесли мені. Це дуже важливо.

Сайласу не терпілося нарешті побачити Учителя.

— Так, пане! То була б честь для мене.

— Сайласе, я хотів би, щоб його мені приніс Ремі.

Після всього, що зробив для Учителя Сайлас, йому вірилося, що його буде винагороджено тим, що саме він принесе наріжний камінь.

— Відчуваю твоє розчарування, із чого випливає, що ти не розумієш, що саме я маю на думці. — Учитель стишив голос до шепоту: — Ти маєш вірити, що я й сам дуже хотів би отримати наріжний камінь від тебе, людини Господа, а не від злочинця, але доводиться мати справу з Ремі. Він не послухався моїх наказів і допустився серйозної помилки, яка поставила під загрозу всю місію.

Сайлас відчув дрож і глянув на Ремі. Викрадення Тібінґа не було частиною плану, він знав це.

— Ми з тобою є людьми Господа, — прошепотів Учитель, — ми не повинні відступати від нашої мети. — На лінії виникла грізна пауза. — Лише з цієї причини я попрошу Ремі принести мені наріжний камінь. Ти розумієш?

Сайлас відчув гнів у голосі Учителя і перестав розуміти цю людину. «Ремі зробив те, що був змушений зробити. Він не міг уникнути того, щоб не розкрити себе, — подумав він. — Він рятував наріжний камінь».

— Я розумію, — ледь видушив він.

— Добре. А тепер ти маєш негайно зникнути. Поліція шукатиме лімузин, а я не хочу, щоб тебе схопили. Чи має «Opus Dei» резиденцію в Лондоні?

— Звичайно ж!

— І тебе там приймуть?

— Як брата.

— Тож іди туди і щоб тебе ніхто не бачив — я скажу Ремі відвезти тебе туди. Зателефоную тобі, тільки-но матиму наріжний камінь, — Учитель зітхнув, — а тепер мені треба поговорити з Ремі.

Сайлас передав Ремі телефон, відчуваючи, що то, можливо, остання телефонна розмова в його житті.

Коли Ремі взяв телефон, він знав, що цей нещасний забитий чернець і не підозрює, яка доля чекає на нього зараз, коли він виконав своє завдання.

«Учитель використав тебе, Сайласе».

Ремі, зрештою, не дуже-то й подобався Учитель, але він пишався, що завоював довіру цієї людини й так допоміг йому. «Я відробив свої гроші».

— Слухай уважно, — сказав Учитель, — відвези Сайласа до резиденції «Opus Dei», висади його за кілька вулиць. А потім їдь до Сен-Джемс Парк, з того боку, що біля торговельного центру, і припаркуй лімузин на Хорз Гард Парад. Там поговоримо.

На цьому зв’язок урвався.

Розділ 70

Ленґдон усе ще весь тремтів, коли вони з Софі з дощової вулиці увійшли до бібліотеки Королівського коледжу. Відділ теології та релігієзнавства мав одну з найповніших у світі базу даних.

У глибині кімнати наливала собі чашку чаю чергова бібліотекарка, збираючись розпочати свій робочий день.

— Доброго ранку, — бадьоро привіталась вона, облишивши свій чай та пішовши їм назустріч, — Памела Гетем.

Вона простягла їм руку. У неї був приємний текучий голос. На шиї в неї висіли окуляри в масивній роговій оправі.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Так, дякую, — відповів Ленґдон, — мене звуть…

— Роберт Ленґдон, — вона мило всміхнулася, — я впізнала вас, у нас є дещо з ваших книжок і дослідницьких праць.

Ленґдон усміхнувся їй у відповідь.

— Цей моя товаришка Софі Неве. Якщо не важко, ми б дуже хотіли знайти з вашою допомогою деяку інформацію. Розумію, ми прибули без попередження. Мій друг дуже добре говорив про вас. Сер Лью Тібінґ, — він відчув гострий сум, вимовивши це ім’я, — британський королівський історик. Ви, певне, знаєте його.

Гетем засяяла й усміхнулась у відповідь.

— Так, звичайно. Це така особистість! Просто фантастика. І все та сама дослідницька мета. Грааль, Грааль, Грааль. Можу поклястися, ця людина скоріше помре, ніж відступиться від своїх пошуків.

— То чи не могли б ви