Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Нік має рацію. Що в такому разі робити?

— Проголосувати зі своєю совістю, після чого якнайкраще виспатися, напевне, — вона простягнула руку до вимикача на ліхтарі. — Готовий до відбою?

— Ага, — Френні вимкнула світло, і він закотився в ліжко до неї.

— Добраніч, Френні, — сказав він. — Я тебе кохаю.

Вона лежала й дивилася в стелю. Вона примирилася з Томом Калленом… але з голови їй не йшов отой розмазаний шоколадний відбиток.

У кожного пса є свій щасливий день, Френ.

Може, треба розповісти Стю просто зараз, подумала вона. Але коли тут і була якась проблема, то це була суто її проблема. Їй просто треба почекати… придивитись… і побачити, що станеться.

Заснула вона не скоро.

Розділ 52

Під ранок матінка Ебіґейл лежала в ліжку й не могла заснути. Намагалася молитися.

Вона встала, не вмикаючи світла, і стала на коліна у своїй білій бавовняній нічній сорочці. Притулилася лобом до Біблії, розкритій на той момент на Діяннях апостолів. Навернення старого суворого Савла дорогою на Дамаск. Його засліпило світло, і на дорозі до Дамаска полуда спала з його очей. Діяння — остання частина Біблії, де вчення підтримано чудесами, але що таке чудеса, коли не Божа рука, яка працює над землею?

І, гай-гай, була на її очах полуда, і чи зможе вона колись від неї звільнитися?

Єдиними звуками в кімнаті було тихе шипіння гасової лампи, цокання механічного годинника та її тихе бурмотіння.

— Покажи мені мій гріх, Господи. Я знаю, я пройшла повз щось, пропустила щось таке, що Ти хотів мені показати. Я не можу спати, не можу срати, я не відчуваю Тебе, Господи. У мене таке відчуття, ніби я молюся по відрізаному телефону, і зараз для цього дуже поганий час. Чим я Тебе прогнівила? Я слухаю, Господи. Прислухаюся до тихого, ледь чутного голосу в моєму серці.

І вона прислухалася. Затулила очі артритними пальцями і ще сильніше нахилилася вперед, щоб очистити думки. Тільки темно було, темрява була як її шкіра, як цілина, що чекає доброго сімені.

Будь ласка, Господи, Господи мій, будь ласка, Господи…

Але в її душі здійнявся лише один образ: пустельна смуга ґрунтової дороги в морі кукурудзи. Нею йшла жінка з мішком щойно зарізаних курей. І прийшли тхори. Вони кидалися вперед і кусали торбу. Їм було чути запах крові — старої крові гріха й свіжої жертовної крові. Вона чула, як стара жінка звернулася до Бога, але голос її був слабким скімлінням, зухвалий голос, який не просив скромно, щоб звершилася воля Божа, хоч яке місце посідає вона в Його задумах, а вимагав, щоб Бог порятував її, аби вона змогла завершити справу… свою справу… наче їй був відомий задум Божий і вона могла підпорядкувати його своїм бажанням. А тхори далі нахабніли; мішок розривався від їхніх кігтів і зубів. А коли кури скінчаться, тхори все одно ще не наїдяться й накинуться на неї. Так. Вони…

І тут тхори кинулися врозтіч, з вереском у ніч, покинувши напівз’їдений вміст мішка, і матінка переможно подумала: «Бог усе-таки мене врятував! Нехай святиться Його ім’я! Бог урятував свою добру і вірну рабу!»

— Не Бог, стара жінко. А я.

У своєму видінні вона озирнулась, і страх жаром кинувся їй у горло зі своїм мідним смаком. Там із кукурудзи визирав, немов кошлатий сріблястий привид, величезний вовк зі Скелястих гір, його рот розкрився в сардонічній посмішці, очі горіли. Його потужну шию обрамлювала потріпана грива, варварськи прекрасна, а на ній гойдався маленький камінь найчорнішого гагату… а в центрі його була мала червона пляма. Як око. Чи ключ.

Вона перехрестилась і перехрестила знак лихого ока на шиї цієї моторошної прояви, але вовк вишкірився ще ширше, і між щелеп ворухнувся голий рожевий м’яз його язика.

— Я прийду по тебе, матінко. Не зараз, але скоро. Ми заженемо вас, як хорти оленів. Я — все, що ти про мене думаєш, але я понад твої уявлення. Я — чародій. Я той, хто говорить за прийдешній час. Твої люди знають мене найкраще, матінко. І звуть мене Джоном Завойовником.

— Іди геть! Облиш мене в ім’я Господа Всемогутнього!

Але її охопив такий жах! Не за людей навколо, яких у цьому сні символізували кури в мішку, а за себе. Вона боялася в глибині душі, боялася за власну душу.

— Твій Бог не владний наді мною. Його судно слабке.

— Ні! Неправда! Моя сила — то сила десятьох, я злечу на крилах орлиних…

Але вовк тільки шкірився й наближався. Вона відсахнулася від його подиху, тяжкого й дикого. То був страх, що приходить опівдні, і страх нічний, і їй дійсно було лячно. Вона була на дні найглибшого свого страху. А вовк, і далі шкірячись, заговорив на два голоси: запитував і сам собі відповідав.

— Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?

— Я! — відповів вовк зухвало, з гарчанням і підвиванням водночас.

— Хто врятував нас, коли ми занепали духом? — запитав вовк, шкірячись; його морда лише в кількох дюймах від її лиця дихала живою бійнею.

— Я! — верескнув вовк, присуваючись іще ближче, і його вишкірена паща була повна лютої смерті, горді очі червоніли. — О, падіть ниць і прославляйте моє ім’я, бо я даю воду в пустелі, прославляйте моє ім’я, бо я добрий і вірний слуга, який дає воду в пустелі, й ім’я моє — це також і ім’я мого Пана…

Паща широко роззявилася, щоб ковтнути її.

——

«…ім’я моє… — пробурмотіла вона. — Прославляйте моє ім’я, прославляйте Бога, який поширює благодать, прославляйте його, всі земні створіння…»

Вона звела голову і в якомусь заціпенінні оглянула кімнату. Біблія впала на підлогу. За східним вікном світало.

— О Господи! — скрикнула вона гучним і тремким голосом.

«Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?»

Це справді воно? Боже милий, чи це справді воно? Це тому на її очах полуда, яка застує їй те, що їй слід знати?

Гіркі сльози покотилися з її очей, і вона повільно, болісно звелася на ноги й пішла до вікна. Артрит заганяв свої тупі циганські голки в суглоби її стегон і колін.

Вона визирнула і зрозуміла, що слід робити.

Вона пішла до стінної шафи й стягла через голову свою нічну сорочку. Впустила її на підлогу. Тепер вона стояла гола, і тіло її було пооране зморшками, як русло великої річки часу.

— Нехай буде воля Твоя, — промовила вона і почала вдягатися.

За годину вона поволі йшла